Суперечливіше вже нікуди: цілями повітряних атак були командні пункти терористичної організації "Ісламська держава" в околицях Хомса, стверджує Міноборони Росії. США, Франція, а також Вільна сирійська армія бачать це по-іншому: у деяких місцевостях, що потрапили під авіанальоти, "ІД" взагалі відсутня - ціллю були противники сирійського президента Асада. Хай там як, а точно тут одне: Путін досяг своєї мети!
Складається враження, що голова російської держави вже давно готувався до цієї ситуації: накладанням вето у Радбезі ООН, підтримкою та солідарністю із сирійським диктатором Башаром Асадом та масивною військовою допомогою. У Раді Безпеки ООН Путін заручився підтримкою Китаю, а у самому регіоні налагодив тісне партнерство з Іраном. Ці три держави об'єднує в кращому разі суперечлива політична культура. Ця трійця режимів усуває труднощі на своєму шляху за допомогою авторитарного управління. І ці три режими тепер визначатимуть майбутнє не лише Сирії, але й інших частин арабського світу.
Захід виходить з гри
Для Заходу це означає, що він виходить з гри. У ретроспективі виглядає так, що за п’ять років, що минули від моменту початку громадянської війни в Сирії, Захід так і не зміг щось протиставити Росії. "Женева 1", "Женева 2", Група "Друзі Сирії" та незліченні конференції у найрізноманітніших місцях з нульовим результатом.
Згідно зі статистикою ООН, у ході конфлікту загинуло вже близько 250 тисяч сирійців. Реально ж кількість загиблих є напевно набагато вищою. Заходу не вдалося врятувати життя цих людей. Він не зміг пересилити російський обструкціонізм. І навіть ніколи не намагався. А чи міг взагалі щось зробити? В Україні Путінська Росія продемонструвала те, як далеко готова зайти у своїх намірах. Швидше за все, Москва б діяла зі схожою завзятістю й в Сирії, а президент Обама знову б задкував від власних погроз покарати за перетин "червоної межі", як він вже вчинив після застосування Асадом хімічної зброї.
Ніщо більш яскраво не свідчить про те, наскільки боязким є Захід насправді. І, передусім, наскільки він є безпорадним, будучи незвиклим до такої скаженої політики, яку проводить Путін. І якою ж, крім санкцій, має бути пропорційна відповідь? Гарматам, з поважних причин, говорити не дадуть. Однак це означатиме, що Путін домігся свого. Його меседж такий: Росія після паузи в чверть століття знову стає супердержавою.
Асад нікуди не йде
Для Сирії це означає, що Башар Асад в осяжній перспективі залишається при владі. Для світської сирійської опозиції це означає, що вона мусить з цим змиритися. Ще на початку цього тижня колишній голова опозиційної "Сирійської національної ради" Бурхан Гальюн опосередковано говорив про необхідність відходу Асада від влади. На це є серйозні причини - принаймні в теорії. На практиці ж, натомість, треба звикнутися з думкою, що цього не станеться скоро. Сирійці й надалі житимуть під владою свого диктатора.
Але для того, щоби звести до мінімуму страждання народу, у західних держав залишається лише один варіант: працювати над тим, щоби Путін "приручив" свого сирійського протеже. Якщо вже Асад лишається, то нехай з мінімальними негативними наслідками для населення. Йому слід припинити день за днем тероризувати свій народ кустарними авіабомбами, які змушують мільйони рятуватися втечею. І в цьому є найнагальніше завдання Заходу. На більше, ніж спробувати відвернути для сирійців найгірше, Захід вже не спроможеться.