Близько двох місяців пройшло, відколи Ердоган відправив свої танки через кордон до Сирії, і тепер це таки сталося: з неділі турецький прапор майорить над мерією Афріна. Хоча Ердоган заявляв, що його країна не є в жодному разі окупантом. Але прапори є прапорами: це претензія на владу.
Як довго Туреччина зберігатиме таку претензію, розміркують коментатори, як арабські, так і європейські. Більш песимістичні серед них нагадують, що турецька армія колись увійшла на Кіпр. То був 1974 рік. І турецькі солдати досі перебувають на острові.
У будь-якому разі слід виходити з того, що вітри над Афріном розвиватимуть цей прапор ще тривалий час: неодноразово Ердоган заявляв, що він прагне також вибити курдських бойовиків з міста Манбідж, що в 100 кілометрах на захід від Афріна. Тож іще одне місто може бути оточеним і обстріляним, а люди піддані атакам турецької авіації та артилерії. Після всього того, що відомо про Афрін, стало зрозумілим, що турецька армія веде наступальні дії не надто акуратно.
"Спершу ми почистимо Афрін"
Та й навіщо? Війна в Сирії, руйнація і смерть надають унікальну змогу полювати на всіх, хто в очах Анкари є "терористами". Багато років жорсткі режими - від Сирії через Іран і до Росії - покладаються на цей термін, щоб полегшити виправдання свого полювання на противників. І Анкара також охоче користується цим словом.
"Терористи" - це слово могло би серйозно бути кандидатом на погане слово року. Тривалий час воно виправдовує географічні посягання великого і ще більшого масштабу. Ердоган минулого тижня анонсував, як він собі уявляє подальший перебіг вторгнення: "Спершу ми почистимо Афрін, потім Манбідж і райони на схід від Євфрату, до нашого кордону з Іраком".
Закулісні домовленості?
На цьому тлі ще більше впадає в око дивна стриманість Дамаска. Майже жодного слова щодо вторгнення сусіда, про якісь зусилля задля захисту власного населення й говорити не доводиться. Втім від режиму, який впродовж років веде жорстоку війну проти власних громадян, навряд чи можна було чекати захисту. Однак можна було б очікувати реакції, яка б у тій чи іншій формі підкреслить власний суверенітет.
Те, що її немає, може вказувати на закулісні домовленості Анкари і Дамаска, які давно укладено. Сирійська держава розбита й розорена, в неї просто немає нічого, щоби протистояти загарбникам. Росія та Іран теж реагують стримано. Імовірно й між ними були домовленості. Отже, тепер Анкара може себе почувати впевнено й діяти на власний розсуд. Те, що турецька армія в Манбіджі може розлютити американців, які ще співпрацюють з курдами, здається, особливо не лякає Ердогана. Чи і тут є домовленості?
Час автократів
Після семи років війни стає дедалі очевиднішим, що карта Сирії була наново поділена - а з нею і майже цілий регіон. Сирія стає новою колонією, в кращому разі - протекторатом - нових сил: її безпосередніх сусідів, як то Туреччини та Ірану, і так само глобальних сил, передовсім Росії. І в цьому розумінні, глобальна структура також змінюється в Сирії. У цих розкладах Туреччина очевидно прагне убезпечити свій шмат пирога. І це також свідчить, що в Сирії, як і в цілому на Ближньому Сході автократи здобувають перемогу. Схоже, що надовго.
Цей коментар є висловленням особистої думки автора, яка може не збігатися з позицією української редакції і Deutsche Welle загалом.