Сирія - останній рубіж оборони Москви
Мені доводилося бувати в сирійському порту Тартус. Це типове середземноморське містечко, бруднувате, але миле, з пляжем і набережною. Бункерувальний пункт для радянського, а потім і російського флоту існував там від початку 1970-х років. Навіть у розпал "холодної війни" він не відігравав особливої ролі в протистояти СРСР зі Сполученими Штатами. Адже навіть на піку могутності радянського військово-морського флоту його присутність у Середземному морі не могла зрівнятися за масштабами з американським Шостим флотом, що дислокувався в регіоні.
Розширення російської присутності в Сирії
Сьогодні Тартус - в заголовках міжнародних новин. Причина - дедалі більша кількість свідчень (поки неофіційних) того, що російські військовослужбовці і техніка не тільки присутні там, але й що ця присутність розширюється з кожним днем. Заяви МЗС РФ і адміністрації президента Путіна цього офіційно не підтверджують, але цілком прозоро дають зрозуміти: так, Росія відправила до Сирії своїх солдатів і офіцерів і готова рішуче боротися за режим Башара Асада.
Те, що військову техніку перевозять через Босфор, на відкритих палубах, доводить: в Москві не особливо хочуть приховувати цей факт. Більше того, швидше за все, в разі хоча б відносної стабілізації ситуації в Сирії Росія отримає шанс серйозно розширити свою військову присутність в країні. Причини цього слід шукати в подіях останніх років.
"Сьогодні - Дамаск, завтра - Москва"
"Арабську весну" і особливо повалення в Лівії режиму Муаммара Каддафі в Кремлі сприйняли як велику близькосхідну зміну режимів, за якою стоїть Вашингтон. Крах лівійського полковника збігся за часом з протестами в Москві. Російське керівництво вирішило, що цьому тренду потрібно активно протидіяти.
Для Володимира Путіна асадівська Сирія важлива не тільки і не стільки як військовий союзник і покупець продукції російського ВПК (хоча і те, й інше - правда), скільки як символічний останній рубіж оборони проти американської політики. У Сирії Кремль захищає не тільки Асада, але й принцип суверенітету в його класичному розумінні початку 20-го століття - як права урядів робити те, що вони забажають, зі своїми громадянами. З часів розпаду Югославії і балканських воєн 1990-х років у Москві скептично ставляться до нових принципів міжнародного права, таких, наприклад, як "обов'язок захищати".
Він означає, що суверенітет - це не тільки привілей, але й обов'язок держави захищати своїх громадян і не застосовувати до них насильство. Російське керівництво завжди сприймало цей принцип як інструмент Заходу, насамперед США, для зміни неугодних їм політичних режимів. "Якщо сьогодні - Дамаск, то завтра - Москва", - так можна підсумувати суть сирійської і, ширше кажучи, близькосхідної політики Кремля.
Особисті рахунки з Обамою
Вся стратегія Москви будується на протиставленні її Вашингтону. Погано приховане презирство Володимира Путіна до Барака Обами проявляється тут повною мірою. Обама кинув напризволяще союзника в особі колишнього єгипетського президента Хосні Мубарака - російський лідер буде горою стояти за Башара Асада. Обама не наважується розширити військову кампанію проти "Ісламської держави" (ІД) - Путін відправляє морських піхотинців і важку техніку кришити сирійську опозицію всіх мастей, включаючи ІД.
"Якщо ви хочете, то Росія готова допомогти боротися з радикальними ісламістами. Ви мовчите? Значить, ви, американці, насправді цього не хочете!" - ось який меседж шле Путін американцям, а разом з ними - арабам, іранцям та ізраїльтянам.
Вашингтон розчаровує, Москва зачаровує
На тлі обережності Білого дому рішучість Путіна, необтяженого парламентським, медійним і громадянським контролем, покликана справити враження на країни регіону. Багато хто з них в останні роки помітно розчарувався в політиці Білого дому. Швидке зближення з Єгиптом, який формально залишається головним союзником США в арабському світі, і з Іраном, вірогідному зняттю санкцій проти якого Москва активно сприяла, - це спроба Росії закріпитися на несподівано залишених американцями позиціях.
Чим сильніші ці нові позиції - тим, як вважають у Кремлі, більше аргументів у розмові з Америкою, тим частіше американський президент (нинішній і майбутній) буде говорити про те, що підтримка Росії потрібна в іранському питанні, сирійському питанні, ізраїльсько-палестинському питанні. Це піднімає рейтинг популярності Путіна вдома і дає йому можливість поторгуватися з Вашингтоном. Хоча б з приводу тієї ж України або санкцій.
Логічно припустити, що активна участь російських військових в сирійській громадянській війні збільшує небезпеку ісламістського терору в самій Росії і проти її об'єктів і громадян у всьому світі. Але в Кремлі, мабуть, вважають сьогодні цей ризик не таким великим порівняно з потенційними стратегічними вигодами. Інша проблема може виникнути, якщо російські військові почнуть, не дай боже, гинути.
З погляду звичайних громадян Сирія - не Україна, де "потрібно захищати росіян", а швидше Афганістан 1980-х років - далека країна, де, врешті-решт, "нам нема чого робити". Саме тому навряд чи морські піхотинці з Севастополя будуть масово брати участь у боях. Принаймні, поки що.
Костянтин Еггерт - російський журналіст, оглядач радіостанції "Комерсант FM"