Глибока туга за однозначністю
Що такого особливого в цих 12 хлопцях та їхньому тренері, що за операцією з їхнього порятунку з екранів своїх смартфонів та телевізорів стежить увесь світ? Що люди демонструють солідарність з батьками та рятувальниками в боротьбі з неспинним часом та новими зливами? Як краще - ризикнути і почати рятувальну операцію чи дочекатися, поки стане сухо? Але чи можна прожити в печері так довго? Навіть якщо їх забезпечують провіантом ззовні.
Звісно, це кадри, які зворушують. Фото і відео, які рятувальники передають назовні, створюють у нас відчуття, ніби ми спостерігаємо за всім зблизька. Чиє ж серце залишиться байдужим після листів, які хлопці пишуть з печери своїм батькам та в яких кажуть, що люблять їх, і розповідають про те, що хотіли б зробити першим, коли знову опиняться на волі? Приміром, один з юних футболістів, які разом зі своїм тренером уже майже два тижні не можуть вибратися з частково затопленої печери, мріє про добряче барбекю. І записує це на клаптику паперу.
Те, що зворушує в цій історії, - це невинність. Але не лише вона.
Катастрофа в режимі реального часу
Адже невинними є й ті хлопці та дівчата, які ховаються в руїнах розбомблених будинків. Не винуваті в своїй долі й ті маленькі сирійські біженці, які потонули в Середземному морі, бо їхні батьки були в пошуках кращого життя. Та й діти, з яких банди вбивців роблять безжальних солдатів, у цьому теж не винні.
Дехто каже, що за цією надмірною увагою ховається чимало вуаєризму, адже завдяки сучасній техніці та натовпам репортерів з усього світу спостерігати за цією боротьбою за виживання можна фактично в режимі реального часу. Безперечно, таке стеження за перебігом катастрофи задовольняє й примітивні інстинкти.
Але цього недостатньо для пояснення ситуації.
Натомість пояснити її може інший простий факт: у цій боротьбі можуть бути лише переможці. У цій ситуації немає місця для цинізму. Немає місця для думок на кшталт "Але ж ми не можемо прийняти всіх". Ніхто не скаже, що батьки цих хлопців, мовляв, насправді "економічні біженці", а тому в якійсь мірі самі винуваті в біді, яка може спіткати їхніх дітей під час втечі Середземним морем.
У випадку цих 12 хлопців, цієї замурованої футбольної команди, є лише один ворог - вода.
З тим, що ситуація однозначна, може погодитися весь світ. Це однозначність, яка не залишає місця цинізму, що ховається у питанні: хто ж зрештою має право на краще життя?
Мені хотілося б, аби ці тривожні години надії, симпатії, співчуття відкрили нам очі на щось більше, ніж просто подію, про яку пишуть ЗМІ. І аби після, сподіваюся, щасливого завершення історії, залишилося більше, ніж просто добре відчуття. А натомість розуміння того, що зрештою завжди йдеться про конкретну, окрему людину, яка не сама обрала собі долю.
Цей коментар є особистою думкою автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.