Коментар: Нестерпна правда Сребрениці
І 20 річниця геноциду у Сребрениці також затьмарена цинічними ігрищами на великій сцені так званої міжнародної спільноти. У Раді Безпеки ООН Росія своїм вето заблокувала резолюцію, оскільки в тексті документу жорстоке масове вбивство восьми тисяч юнаків і чоловіків зі Сребрениці розцінили як геноцид. Лицемірні спроби представника Росії в ООН пояснити вчинок прекрасно стають в один ряд з наругою над жертвами, яка триває до сьогодні. Так само, як горда заява сербського президента Томіслава Ніколіча, що це є "великим днем для Сербії" і що Росія проявила себе, як справжній друг його країни.
Обидві події не перевершені у своєму цинізмі. Винесену на розгляд РБ ООН резолюцію неодноразово пом’якшували, сподіваючись, що Росія, а також Сербія, підуть назустріч. Але врешті-решт документ так і не вдалося ухвалити. Вето Росії було, однак, єдиним голосом проти і таким чином єдиним офіційно підтвердженим запереченням злочину, хоча з юридичної точки зору вже давно і встановлено, що це злочин. Ще 2007-го року Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії визнав різанину в Сребрениці як точно спланований і послідовно реалізований політичним і військовим керівництвом боснійських сербів геноцид.
І все ж таки Сребрениця була лише кривавою верхівкою злочинної війни на винищення в Боснії і Герцеговині, яку тодішнє керівництво боснійських сербів вело з величезною впевненістю. З тією ж упевненістю тодішні белградські можновладці цю війну підтримували - військово, матеріально-технічно і політично. Останні дні доводять, що ця "команда підтримки" існує досі. Зараз їхня головна мета змістилася. Тепер колективне заперечення скоєного кривавого й добре задокументованого злочину є, імовірно, їхнім найважливішим завданням. Це серйозно перешкоджає справжньому примиренню між боснійцями та сербами.
Боснійські мусульмани зазнали найбільших втрат у війні в Боснії і Герцеговині, однак почуваються - не лише через Сребреницю - моральними переможцями. Ті, хто наполегливо заперечує геноцид, відмовляється визнавати за ними таку перемогу. Багато сербів як у Боснії і Герцеговині, так і в Сербії - навіть ті, які не заперечують варварський злочин у Сребрениці, - із роздратуванням реагують на термін "геноцид", тому що вбачають у цьому визнання колективної провини. Вони сприймають Сребреницю як моральний батіг, який, на їхню думку, занадто часто використовується боснійцями, також із політичною метою. Навіть серед поміркованих кіл сербської громадськості часто висловлюється бажання нарешті підвести риску під минулим і лунають нетерплячі заклики до прощення.
При цьому вони свідомо не помічають, що у східній Боснії досі знаходять нові й нові братські могили. Ще є матері, які не можуть поховати своїх синів, оскільки їхні тіла не знайдені. Це чисте знущання, якщо від цих матерів вимагатимуть, щоб вони пробачили вбивцям. Як і кому вони повинні пробачати, якщо самі злочинці взагалі навіть не просили пробачення? Якщо сербська молодь навіть у Сребрениці під час шкільних урочистостей співає старі пісні четників і прославляє Ратко Младича. І якщо на деяких сербських весіллях виставляють на почесному місці портрети Ратко Младича й Радована Караджича. Такі люди не хочуть ані прощення, ані примирення. І вони не хочуть і не можуть витримати всю правду Сребрениці.
Ще й через це маленька балканська країна ще довго лишатиметься живим спогадом про жахливий провал міжнародної спільноти. Вона залишається найнижчою цивілізаційною точкою новітньої європейської історії і ще довго нагадуватиме, яким крихким може бути мир у Європі. Російська блокада резолюції ООН однозначно продемонструвала, що декого історія так нічому й не навчила.