Саме він переконав президента США Дональда Трампа у необхідності завдання ударів по об'єктах у Сирії у відповідь на застосування отруйного газу у Думі, каже Еммануель Макрон. Це уже друге велике інтерв'ю глави французької держави протягом одного пам'ятного тижня. Певно, Макрон не хотів виглядати так, як його попередник Франсуа Олланд, який у 2013-му підготував усе, для того, щоб разом з американцями втягнутись у війну. Адже уже тоді сирійський режим під проводом Башара Асада свавільничав із застосуванням хімічної зброї у Сирії. Однак попередник Трампа - Барак Обама - останньої хвилини відмовився від своїх планів. Француз почувався зрадженими.
Макрон цього уникнув. І не повторив помилку Обами: визначивши червону лінію, нічого не вдіяти при її перетині. Чи правильний цей шлях для покращення ситуації у Сирії, залишається під знаком питання. Зрозуміло одне, французький президент - дієвий глава держави. Той, у кого слова не розходяться із ділом. Однак і він має визнати, що навіть як вожак зграї у ЄС - і перш за все, у питаннях війни та миру - ти можеш раптово опинитись на самоті.
Той, хто намагається щось зробити
У заяві міністрів закордонних справ країн-членів ЄС, оприлюдненій 16 квітня, щодо Сирії міститься багато уже знайомих пропозицій: доступ гуманітарних організацій, перемир'я, політичне вирішення. Бракує тільки вимоги про встановлення зони заборони польотів. Тоді б можна було говорити, що європейці знову поклали на стіл усі концепції вирішення сирійського конфлікту, що обговорювались раніше. Між тим ми знаємо: все виглядає миролюбно і конструктивно, однак для людей у Сирії не містить нічого нового. Захід не виправдав очікувань, і Макрон про це знає. Тож щонайменше він хоче показати, що тут, у Європі, є одна людина, яка намагається зробити хоч щось. І для цього він використовує усі можливі трибуни.
Після двох великих інтерв'ю за останній час, у вівторок Макрон виступив перед Європейським парламентом, а у четвер зустрінеться з канцлеркою Німеччини Анґелою Меркель (Angela Merkel). Він не хоче її залишати осторонь. Адже все не так просто. Француз зараз присутній на усіх каналах і часом він навіть повинен докладати зусилля, щоб зберегти видимість тісних німецько-французьких відносин. Так було уже у час тривалого формування уряду у Берліні. Однак коли йдеться про військові питання, Німеччина майже автоматично опиняється поза грою.
Власне, це стосується більшої частини ЄС. Незважаючи на усі плани спільної європейської зовнішньої та безпекової політики, у питаннях нападу та обороним кожна країна, як і раніше, мусить покладатись на себе. І спільна понеділкова заява міністрів закордонних справ ЄС це тільки підтверджує: підтримка авіанападів, вочевидь, не спільне питання. Як завжди, брудну військову роботу виконують Франція та Великобританія. Усі інші країни не мають ні волі, ні технічних можливостей для вильотів на такі авіаоперації, як от минулої суботи у Сирії. І багато хто з цим погодиться. Однак, щоб на міжнародній арені тебе серйозно сприймали, це не годиться.
Легкості більше немає
Поряд з енергією, харизмою та широкими повноваженнями французький президент чи не єдиний у Європі має ще й військову потенцію для того, щоб його почули глобально. Те, до чого вдається Німеччина, без сумніву, важливо в економічних питаннях. Що стосується сирійського конфлікту, то країна не відіграє жодної ролі. Для ЄС у цілому такий розподіл ролей може функціонувати, однак для внутрішніх структур влади між Парижем і Берліном це має наслідки. Макрон показав, як серйозно він ставиться до усього, що каже. Стріляти ракетами - це не претензії міністру фінансів висувати. І такі виклики позбавляють Макрона молодіжної легкості, яка торік привела його до перемоги у президентських виборах.
Європейський Союз та світ бачать тепер нового президента Франції: позбавленого ілюзій, серйозного, рішучого. Макрон, авторитет, військовий головнокомандувач. Він виростає до такого провідника, який задає тон колегам у ЄС. Можливо, не в усіх питаннях, але певно у багатьох і особливо у зовнішньополітичних. І це має для нього не тільки переваги: вожак це той, за яким ідуть добровільно. Однак він ще і той, за ким багато-хто ховається.
Цей коментар є висловленням особистої думки автора, яка може не збігатися з позицією української редакції і Deutsche Welle загалом.