З нагоди 70-річчя заснування Китайської Народної Республіки (КНР) Комуністична партія Китаю (КПК) з гордістю вказує на те, що Китай став другою найбільшою економікою у світі. За іншими показниками КНР також перебуває на ключових позиціях у світі, часом навіть на першому місці: за резервами в іноземній валюті, протяжністю колій для швидкісних потягів, кількістю мобільних телефонів у користуванні населення. Однак багато рекордів пояснюються лише великою кількістю населення, а не особливими досягненнями керівництва країни.
Якщо ж подивитися на економічну міць з розрахунку на душу населення, виникає також не надто улеслива картина: у цій категорії, за даними МВФ, Тайвань перебуває на 14 місці, Японія - на 28-му, Південна Корея - на 29-му. Тоді як КНР - на 73-му.
А що із заявою КПК, що вона, мовляв, "визволила з бідності сотні мільйонів людей"? Це твердження викривляє те, що відбулося насправді. На початку 1990-х років сотні мільйонів китайців за умов довгого робочого дня з поганою оплатою, без профспілкового чи правового захисту з боку незалежних судів (для мультинаціональних концернів - дуже привабливі умови ведення бізнесу!) самі визволили себе із бідності й водночас надзвичайно збагатили комуністичну еліту. У 2018 році статки 153 найбагатших "представників китайського народу" складали близько 650 мільярдів доларів США - що приблизно відповідає економіці Швейцарії.
Згубна спадщина ери Мао
У тому, що між офіційними заявами й реальністю Китаю немає нічого спільного, - звісно, нічого нового. Навряд чи хтось із китайців намагатиметься видобути зрозумілий сенс із речень Сі Цзіньпіна на кшталт "Ми неухильно дотримуємося соціалізму з китайськими особливостями". Однак кожен знає, що це речення узагалі-то означає: "Замовкни і підкоряйся партії".
Ця політично отруйне використання мови є згубною спадщиною Мао Цзедуна і його контрреволюції. Однак Сі Цзіньпін і КПК не можуть від цього відмовитися. Мао потрібен Сі як приклад і допомога для орієнтації, інших програмних стимулів він знайти не може. Як відомо, Мао шмагав китайське суспільство в оману націоналістичної переоцінки своїх сил, із претензією на глобальне лідерство на додачу. Цей самообман, який приніс із собою великі людські страждання, зазнав краху в хаосі, щодо якого більшість китайців обіцяли: ніколи знову!
Китай знову хоче бути "номер один"
Однак зараз, чотирма десятиліттями пізніше, офіційний Китай також бачить себе на шляху до "номеру один", знову вихваляючи китайські "особливості". До гордих технологічних досягнень нового часу належить повсюдне застосування камер спостереження зі штучним інтелектом для розпізнання облич і національна база даних із соціальними балами для встановлення благонадійності громадян.
Чи вдасться Сі реалізувати цей шалений проект? Це стало би поганою новиною - як для Китаю, так і для світу. Але й перспектива провалу також лякає: як довго триватиме спричинений цим хаос? Із якими глобальними наслідками? Чи можливий мирний шлях золотої середини до Китаю з людським обличчям? Китайці, які над цим працюють, мають мало впливу.
Ослаблення унаслідок концентрації влади?
Навіть якщо панування КПК у 70-ту річницю заснування держави виглядає непорушним, варто уважніше придивитися до позиції її лідера. Сі Цзіньпін має справу одночасно із демократичним рухом у Гонконзі, торговельною війною Трампа, свинячим грипом, який здорожчує щоденне життя китайців, та з економікою у стані поступового спаду. Якщо сконцентрувати владу в усіх сферах, як це зробив Сі, то й відповідальність за всі проблеми доведеться нести самому.
У китайській комуністичній традиції лідери, які припустилися помилок, часто опиняються за ґратами. Їхні родини також не захищені. Дружина Мао після його смерті потрапила до в'язниці.
Декілька днів тому видавці журналу теорії КПК "Кіуші" ("Пошук фактів") зробили дещо дивне. Вони опублікували промову Сі Цзіньпіна 2014 року. У ній він говорить, що здорова політична система потребує "упорядкованої зміни керівництва". Як відомо, через чотири роки Сі скасував обмеження терміну правління глави держави. Що б не означала ця публікація - якщо Сі засумнівався у своєму тодішньому рішенні, здогадатися про причини буде неважко.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом