Звісно, Євросоюз має варіанти того, яким чином протиставити себе США. Є взірець: Куба. 22 роки тому США хотіли поставити на коліна цю острівну державу, натомість європейці воліли краще вести з нею бізнес. Брюссель пішов настільки далеко, що заборонив шляхом так званого "блокувального" нормативного акту дотримуватися американських санкцій. Але є й різниця між тодішньою ситуацію та нинішньою: тоді в Білому домі сидів Білл Клінтон - передбачуваний і дружньо налаштований президент. Тепер же там сидить… так, саме так.
Крім того, ЄС міг би захистити свої компанії від санкцій, якими їм погрожує США, компенсацією збитків, яких вони зазнають. Іще одна теоретична можливість - державні інвестиції або ж підтримка держави приватним інвестиціям. Тобто у Європейського Союзу є інструменти, за допомогою яких можна було б піти на курс конфронтації з Трампом. Зрештою, певно, тільки таким чином і можна переконати концерни продовжувати вести бізнес із країною, яка в такій мірі перебуває під прицілом США.
Не примушувати вести бізнес
Тож усе зводиться до запитання, чи глави європейських держав та урядів у принципі готові виходити на боксерський ринг у питанні щодо Ірану. Кожен прицільний удар ЄС у напрямку США може викликати миттєву ескалацію, за якою можуть слідувати тяжкі економічні наслідки. Настільки далеко обережні за своєю природою політики на кшталт Анґели Меркель заходити не захочуть. Увечері вівторка так само не було чутно, попри формальний оптимізм, реальної готовності європейців піти цим шляхом.
Таким чином, керівники мультинаціональних компаній, як-то Siemens, стоять перед вибором, чи просто залишити бізнес з Іраном, чи й надалі залишатися в ньому, але при цьому накликати на себе лють американців. Радше за все, прагматичні очільники концернів схилятимуться до першого варіанту, адже бізнес із США для більшості з них набагато важливіший. Приміром, для Siemens США є найбільшим національним ринком збуту. Дилема ЄС: йому потрібні приватні підприємці, аби забезпечувати інвестиції в Іран, яких він так конче потребує. Але він не може змусити концерни вести з Іраном бізнес.
Залишаються ще інші підписанти іранської угоди, які могли б заповнити прогалину. Але і тут є проблеми. Приміром, Росія, яка наполягає на неухильному дотриманні угоди, з економічної точки зору є водночас і прямим конкурентом Ірану. Обидві країни заробляють, передусім, завдяки експорту викопної горючої сировини. А Китай, радше за все, й так має інші справи, ніж іще й у цьому питанні йти на відкритий курс конфронтації з Америкою. Адже китайці зараз намагаються уникнути торговельної війни з урядом Трампа. Тож тут іранська атомна угода - є лише другорядною в пріоритетності.
Угода залежить від доброї волі Ірану
То що ж тоді лишається європейцям? Робити нерішучі спроби спонукати деякі концерни до того, аби й надалі мати справу з Іраном, виділяти на це державні гроші, переконувати партнерів робити так само - усе це насправді не збереже угоду на плаву. Успіхом, певно, буде вже те, якщо її вдасться принаймні заморозити в тому вигляді, в якому вона є зараз - доти, доки американці не підуть обирати наступного президента. Іран уже точно не отримає ті економічні стимули, на які він сподівався. Таким чином, виконання домовленості не поновлювати атомну програму залежить виключно від доброї волі іранського режиму.
Цей коментар є висловленням особистої думки автора, яка може не збігатися з позицією української редакції і Deutsche Welle загалом.