Десятиліттями в моїй рідній країні переважало почуття глибокого сорому. Сорому за те, що накоїли батьки, дідусі й бабусі, і за що Німеччина завжди муситиме нести відповідальність. У таких концтаборах, як "Аушвіц-Біркенау", та в багатьох інших місцях вбили понад шість мільйонів людей. Їх було перемелено жорнами своєрідної індустрії смерті, що працювала з таким розмахом, якого раніше й близько не було. Все те ще й по сьогодні не вкладається у голові.
Те пекуче почуття сорому було духовним ядром виступів політиків та інтелігенції на незліченних пам'ятних заходах, особливо з нагоди круглих дат. Це торкнулося і мене самої, моїх однокурсників в університеті, а пізніше і моїх колег у редакціях: мені соромно за те, що зробила моя країна.
Стрілянина в синагозі
Однак цього року для мене все по-іншому. Можливо, через те, що ще живі очевидці й свідки тих подій, ймовірно, востаннє були присутні на круглій річниці, ставши живими символами на жалобних заходах. Але перш за все тому, що в моїй країні євреї знову в небезпеці. Тому що під час одного з найбільших єврейських свят було скоєно спробу нападу з застосуванням автоматичної вогнепальної зброї на переповнену синагогу. Тому що жарти про євреїв знову стали нормою, а вираз "ти єврей" в Німеччині знову використовують як лайку. Самого почуття сорому замало, коли у ті вихідні дні, в які світ ушановує пам'ять жертв Голокосту, стає відомо, що в Бундесвері дедалі більше нацистів. Вже сьогодні. Вже зараз.
Цього року в моєму соромі домінує лють за те, що все це знову відбувається в моїй рідній країні. Лють через те, що всьому цьому в Німеччині не змогли запобігти. Звісно, промови й виступи важливі - як і прекрасна промова федерального президента Франка-Вальтера Штайнмаєра (Frank-Walter Steinmeier), яку він виголосив минулого тижня в Яд Вашемі. Промовисті жести завжди позначали культуру пам'яті в цій країні - починаючи з того, як 1970 року тодішній канцлер Віллі Брандт (Willy Brandt) став на коліна у Варшаві.
Однак тільки цього - замало. Якщо Німеччина і надалі хоче нести тягар справедливої відповідальності за цей злочин проти людства, її дії мають бути конкретнішими. Політики повинні знаходити відповіді на питання, що треба зробити, щоб в Німеччині більше не було потреби в охороні синагог. Батьки повинні сприяти тому, щоб у школах зникли жарти про євреїв. І, врешті-решт, школа має зробити так, щоб кожен четвертий десятикласник, який сьогодні не знає, що таке "Аушвіц", знав історію Голокосту.
Пам'ять про Голокост не повинна бути справою еліти
Ми всі - громадянське суспільство, політики та інтелектуали - повинні винести пам'ять про Голокост за межі еліти. І, перш за все, більше у цьому сенсі треба робити у школах. Адже антисемітизм та ксенофобія не повинні мати місця у нашому суспільстві. Однозначне "ніколи більше" має супроводжувати політика нульової толерантності.
І ще одне: важче ненавидіти те, що знаєш. Німеччина також може взяти на озброєння цей принцип: що ми, власне, знаємо про юдаїзм, життя євреїв та їхню історію в Європі? Чому нині бракує масштабних шкільних програм обміну з Ізраїлем?
Скоро настане час, коли свідки Голокосту нас залишать. А тодішні злочинці віддалені від нинішнього покоління ще більше. Тому гаяти час не можна - німецький уряд повинен діяти уже зараз. І його діяльність слід оцінювати саме за цим.