Католики спокутують провину перед остарбайтерами

До останнього часу тема підневільних працівників Третього рейху для католицької церкви була табу. Кардинал Карл Лєман тепер шкодує, що пошук жертв, які вижили, та процес відшкодувань їм розпочався так пізно:

«Не слід замовчувати, що католицька церква надто тривалий час була сліпою до долі та страждань чоловіків, жінок, юнаків і дітей, котрих звозили сюди як «остарбайтерів» з усієї Європи.»

У документальному дослідженні Лємана йдеться про період з 1939 по 1945 роки. За весь цей час до 800 церковних установ залучалися приблизно 6 тисяч цивільних працівників. Остарбайтери переважно походили з Польщі, України та республік Радянського Союзу. Їм доводилося працювати у монастирях, лікарнях, на кладовищах, але й у приватних господарствах. Як з’ясували пошуки, до наших днів дожили 800 осіб, і більшості вже виплатили по 2,5 тисячі євро відшкодування.

«Автори збірки документів не мають сумніву в тому, що самозаспокоєння церкви є недоречним, навіть якщо початкові припущення про масштаб та характер праці у католицьких установах спростовані історичним шляхом»,-каже Лєман.

Тож, на тлі загалом 13 мільйонів іноземців, працю яких використав нацистський режим, чисельність підневільних працівників релігійних громад виявилась відносно маленькою. Однак, як зауважує видавець збірки Карл-Йозеф Гумель, документи проливають світло і на той факт, що церква не лише брала надану їй робочу силу, але й замовляла її у нацистів:

«У роки війни у релігійних громад, схоже, не було іншої альтернативи, як йти на компроміс із відповідальними у державі та НСДАП».

Комісія на чолі із Гумелем дійшла висновку, що хоч католики й самі переслідувалися режимом, вони не знайшли в собі сили дати оцінку негативних явищ. Зокрема, не змогли чітко розмежувати церковне значення понять вірності, честі, нації та батьківщини та їх нацистські інтерпретації.

«На поведінку церкви впливали як патріотичні мотиви, так і побоювання масових арештів з боку поліції та СС. Ця ситуація у громадах призводила до роздвоєності, напруги та обережності, а інколи – до рокових помилок».

Тому, з погляду кардинала Лємана, не можна однозначно говорити про церковний спротив або, навпаки, колабораціонізм, як люблять казати захисники або критики церкви:

«Нові знання, які у нас з’явилися, допомагають не лише краще зрозуміти церковну минувшину, але слугують точнішій історичній пам’яті, без якої неможливе повноцінне примирення.»