Катерина Бабкіна: Свято віддаляється

Свого часу для мене стало великим відкриттям - ні, не те, що діти та підлітки всього світу йдуть в школу не першого вересня, - але те, що у більшості країн взагалі нема отого єдиного дня початку навчального року. Одні школи починають так, інші - інакше. Одні діти йдуть в понеділок, інші - в середу. Справді, мало де це святкують якось централізовано, а тому не всі і не завжди відзначають цей день в сім'ях.

Пам'ятаю, мені стало тоді якось сумно й жаль, ніби в цих далеких і невідомих мені дітей щось хороше забрали. Шматочок, так би мовити, щастя.

Взагалі, я зовсім не люблю ходити строєм і маю підвищено гостру реакцію на пережитки совка, але от чомусь Перше вересня здається мені доречним і хорошим святом. Втім, не виключено, що я просто готова зробити свято з чого завгодно. Тиждень повернення журавлів з вирію? День спорудження моста Патона? Байдуже, танцюймо!

Я щиро переконана, що свята дані нам для того, щоби легше пережити недосконалу повсякденність. Але це, звісно, працює тільки коли вмієш святкувати не про людське око, а по-справжньому, всередині себе. 

Пам'ятаю, на Перше вересня мого другого класу зранку вперіщив дощ. Було холодно і противно. Мама і вітчим оглянули наготовані лакові туфельки (мені і мамі), білі шкарпеточки (мені і вітчиму), напрасовані платтячка і піджачки, чи що там було в дев'яносто третьому з урочистого одягу, і вітчим вкрадливо запитав - Катю, а може не підемо? Ти знаєш, це не обов'язково. Мама була на його боці. Я мало не померла від розпачу.

Я запевнила їх, що це абсолютно точно обов'язково, і ми пішли. Надворі стояли лише мокрі першачки і та їхні батьки і класні керівники, їм промовляла мокра завуч і танцював мокрий ансамбль. Частину зі сценками і віршами скоротили. Учні різного віку носилися лункими порожніми ще коридорами школи, де досихали пофарбовані після літа парти і розділені на стоси стояли підручники всіх на світі класів, які з другого вересня мала видати бібліотекарка тим, хто так і не дійшов за підручниками в останній тиждень серпня. Батьки в кабінеті розпакували принесені цукерки і заховану в шуфляді класного керівника на чорний день пляшку коньяку і святкували за невимушеною розмовою. Це було прекрасно. Прекрасніше могло б бути, тільки якби класний керівник привів свого собаку - в нього був велетенський ердельтер'єр, любов всього нашого В-класу. Але ердельтер'єр, очевидно, не поділяв мого захоплення дощем і лінійкою при +15 і йти того першого вересня до школи відмовився навідріз.

Мені не щастило зі школами, крім останньої. Діти були здебільшого одне до одного недобрі, деякі вчителі обирали улюбленців (часто в тому числі за майновим статусом батьків, на жаль) і не ускладнювали собі життя намаганнями прийняти і зрозуміти особистість в кожній дитині. Я в рельному життя чула на свою адресу від вчителів такі заяви, як "мале дрантя" чи "псяча мова" (я виросла в російськомовній сім'ї). Такий був тоді час, вважалося, що це припустимо. Так само, як і примусові централізовані походи до церкви, вранішня молитва щодня, вчителька з праці, яка переконувала мене, що я криворука (бачила би вона розкішну вовняну ковдру два на два з половиною метри, яку я сплела собі минулої осені) чи заниження оцінок дитині, бо вона нечемна, непривітна і не виявляє достатньої поваги до вчителя.

Але Першого вересня я чомусь про це все забувала. Ми були дуже бідні, але мама, як могла, старалася вбрати мене в цей день красиво, модно і святково, а ще накручувала мені волосся - а в мене було дуже, дуже гарне волосся. Діти були після літа бодай трошки одне одному раді, а читання віршів зі сцени нашими однолітками, виступи шкільних колективів зі співів і танців і навіть промови завучів і директора, з яких можна було разом посміятися, поєднували, зближували, і створювали атмосферу тієї урочистості і трепетної поваги до школи, яка стала би дуже в пригоді, якби і другого вересня, і кожного дня до останнього дзвоника в школі все було гаразд.

Саме першого вересня дівчинка Марійка поступилася мені місцем за партою (тобто розділила зі мною свій стілець), і ми дружили, і вона підтримувала мене п'ять наступних років. Саме першого вересня в іншій школі я познайомилася з Вікою, з якою приятелюю дотепер і в офісі тата якої ми замість уроків набирали на комп'ютері вірші, щоби віднести в видавництво, коли готувалася до друку моя найперша в житті збірка поезій. Першого вересня в останньому класі мій старший друг, в якого я була таємно закохана, відпросився з роботи і прийшов в школу на мене подивитися, і всі дивувалися, хто ж це такий, дорослий, в шкірянці.

Я дуже люблю сцену з Гаррі Поттера, коли всі збираються у Великій залі і представляють кожного учня, Сортувальний капелюх вибирає хто йде до якого дому, а потім з'являються смаколики. Вона переповнює мене тими ж почуттями, що лінійки та концерти на Перше вересня.

Мені шкода, що тепер вважається, що навчальний рік в школі повинен починатися тихо. Контент лінійок, звичайно, варто було би покращити, наблизити до зібрань в Великій залі, віддалити від виступу голови колгоспу. А от концепт свята, як на мене, задає правильний вектор, хороший старт для року, який буде багато для кого випробуванням, емоційно складним, здаватиметься вирішальним і надважливим, а потім, в далекій перспективі, виявиться, можливо, незабутнім, світлим спогадом з дитинства, затуманеним, але осяяним, як перший осінній ранок.