Капіталіст у Києві, або незалежність України очима німецького дипломата

«Вам потрібна цифрова фотографія? У мене таких немає, я не користуюся інтернетом», - каже чоловік середнього зросту з коротким сивим волоссям і маленькими вусами. Він міг би зніматися в кіно про 1960-ті або 1970-ті – сірий костюм, краватка, плащ, капелюх – усе в стилі тих років. Так виглядає сьогодні Геннеке граф фон Бассевіц, колишній генеральний консул ФРН в Українській РСР, а пізніше – перший посол об’єднаної Німеччини в незалежній Україні.

Він виглядає і поводить себе стильно, але скромно, не наполягає на вживанні частки «фон», що вказує на шляхетне походження. Фон Бассевіц народився в Мекленбургу на сході Німеччини, після війни ходив у школу в НДР, але пізніше переїхав до Західної Німеччини. Він був прес-секретарем президента ФРН Вальтера Шеля, працював у Багдаді, Куала-Лумпурі, Сінгапурі, Вашингтоні, Нью-Йорку, Сараєво.

Сьогодні він живе у передмісті Бонна й відразу погодився на інтерв’ю. «Я уже не пам’ятаю всіх подробиць, вибачайте», - каже 76-річний колишній дипломат, посміхаючись. Але під час понад годинної розмови з’ясовується, що він майже нічого не забув. Що й не дивно, бо робота в Україні була для нього «найцікавішою за 40-річну кар’єру».

До Києва через Відень

Фон Бассевіц прибув до Києва у вересні 1989 року відкривати генеральне консульство Західної Німеччини. «Я був першим консулом з капіталістичної країни», - каже він. Консульство в Києві стало результатом «обміну» між ФРН та СРСР: Радянський Союз хотів відкрити генеральне консульство в Мюнхені, у відповідь Західна Німеччина домоглася відкриття дипломатичного представництва в столиці Української РСР. Обмін був рівнозначним: число співробітників радянського консульства в Мюнхені й західнонімецького в Києві, площа приміщень – усе мало бути рівнозначним до квадратного метра. «Це були старі добрі часи, коли все робилося дуже чітко», - пригадує фон Бассевіц із сумом у голосі.

Дипломат спеціально вирішив летіти в Україну не через Москву, як це тоді часто робилося, а через Відень. «Я думав, що це буде певним жестом», - каже фон Бассевіц. Про непрості українсько-російські відносини він дізнався з виданої в Канаді «Історії України», яку йому подарував у Нью-Йорку американський історик українського походження. У ФРН, каже фон Бассевіц, про Україну наприкінці 1980-х було важко отримати інформацію. Усі, до кого він звертався, мали контакти лише з Москвою.

«Що цей капіталіст тут хоче?»

Перше генконсульство ФРН розташувалося недалеко від цирку на площі Перемоги - на вулиці Чкалова, 84, в готелі «Шахтар». «Це було дуже зручно, - пригадує фон Бассевіц, - у кожному офісі був душ і туалет».

Перший склад консульства був невеликим – близько десяти людей. «Якось я зібрав усіх німців, посадив в автобус Volkswagen, і ми поїхали до меморіалу в Бабиному яру», - розповідає фон Бассевіц. Для нього було дуже важливо «показати, що ми не забули» нацистські злочини в Україні під час окупації. Але водночас, дипломат каже, що прагнув відкрити нову сторінку у німецько-українських відносинах.

Ці відносини швидко розвивалися. Уже через кілька днів консулу довелося приймати в Києві депутата німецького Бундестагу, який цікавився Україною. «Загалом українці дуже приязно до мене ставилися, - згадує фон Бассевіц. – Тільки деякі радянські апаратники були підозрілими. У них ставлення було таке: «Що цей капіталіст тут хоче?» Я це відчував».

«Пане консул, українці проголосили себе незалежними»

24 серпня 1991 консул ФРН у Києві мав шанс стати очевидцем історичної події – проголошення незалежності у Верховній Раді УРСР. Але не дочекався, за що йому «досі ніяково». «Нам сказали, що буде важливе засідання. Мій заступник і я сиділи на трибуні для дипломатів, - пригадує фон Бассевіц. – Тривали напружені дебати». Але він не знав української і погано розумів російську, а тому не міг слідкувати за промовами депутатів.

«До другої години дня нічого не відбулося, і я сказав помічникові, що йду додому. А десь о пів на п’яту він до мене прийшов і каже: «Пане генеральний консул, українці тепер незалежні, вони щойно це проголосили».

Шампанське в папці

Потім події розвивалися з блискавичної швидкістю, і фон Бассевіц таки увійшов в історію України. Німеччина була в числі перших, хто визнав незалежність України. Це було наприкінці грудня 1991. У січні 1992 Бонн вирішив оформити з Києвом дипломатичні відносини, консульство стало посольством, а консул – послом. «Тодішній міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Ґеншер дотримувався думки, що німці всюди мають швидко показати інтерес, і що ми готові мати хороші відносини з країнами, що утворилися після розпаду СРСР», - пояснює фон Бассевіц. За його словами, узгодження політики ФРН щодо України з Росією тоді не було: «Принаймні, мені про це невідомо». Хоча Росія була для Німеччиною важливішою, ніж Україна, визнає він.

Для встановлення дипломатичних відносин фон Бассевіц приніс першому президентові України Леонідові Кравчуку документ про визнання Німеччиною української незалежності. «Помічник президента був дуже люб’язним, відразу запросив мене до кабінету, - пригадує екс-дипломат. – Щоправда, мій французький колега підійшов до справи більш витончено. У нього в руках була папка, в якій він тримав пляшку шампанського і три келихи, щоб відразу відсвяткувати подію».

Шампанського фон Бассевіц випив пізніше – на церемонії вручення вірчих грамот президенту України в Маріїнському палаці в Києві. Так сталося, що німець виявився найпершим послом, який здійснив цю звичайну сьогодні, а тоді - зовсім нову процедуру. «Я просив Кравчука прийняти мене, - каже фон Бассевіц. – Мені сказали зачекати, бо ще не була готова уніформа для почесного караулу. Це мала бути не радянська, а нова українська форма».

Achtung, українці йдуть!

У перші роки посольство ФРН почало швидко збільшуватися, особливо візовий відділ. «Уже незабаром за візами стояли кілометрові черги», - пригадує фон Бассевіц. - Мені шкода людей, які приїздили здалеку й були змушені стояти в чергах і з’ясовувати стосунки з міліцією, яка відповіла за порядок на вулиці. Чи справді був порядок, сказати не можу. Кажуть, що міліція брала хабарі. Не можу підтвердити, але не виключаю, що було так».

Чи були якісь обмеження щодо видач віз? «Ні, квот не було. Спочатку були сотні, потім тисячі, а потім від 10 тисяч до 20 тисяч візових заяв щомісяця! Я не пам’ятаю точно, коли це було, але попит на візи був шалений, - пригадує колишній посол. – У Бонні мене просилили не видавати так багато віз, бо побоювалися навали українських біженців». Але фон Бассевіц заспокоював: «Побоювання марні, українці хочуть подивитися Німеччину, а не емігрувати. На початку 1990-х так і було».

Ані під Брюсселем, ані під Москвою

Фон Бассевіц досі з задоволенням пригадує п’ять років в Україні – від 1989 до 1993 року. Він каже, що саме тоді усвідомив, що «українці – європейська нація». «Деякі українці, з яким я спілкувався, говорили так: «Тепер, коли ми стали незалежними, ми нарешті позбулися азіатів - СРСР… Українські інтелектуали хотіли, щоб їхню країну сприймали як європейську країну. Вони говорили мені – «Ми з вами, а не з Москвою та Владивостоком. Це відкрило мені очі», - каже фон Бассевіц.

Колишній перший посол ФРН у Києві вважає, що через 20 років Україна «буде велика заможна країна, що не буде ані під Москвою, ані під Брюсселем, бо українці хочуть бути самостійними. Вони сотні років про це мріяли… Почуття незалежності сильніше, ніж економічні переваги».

Автор: Роман Гончаренко
Редактор: Володимир Медяний