„Капітал” Маркса на театральній сцені

Відома в Німеччині театральна група „Протокол Ріміні” вже неодноразово дивувала публіку незвичайними виставами. Вони вже дублювали на сцені дебати в Бундестагу і дали можливість відомому політику розповісти про причини його кар’єрного фіаско у спектаклі під назвою „Падіння в цьому брутальному світі”. Однак тема нової вистави „Протоколу Ріміні” є ще більш незвичайною, ніж попередні. Вона йде нині на сцені Дюссельдорфського драматичного театру й називається „Карл Маркс: Капітал, том перший” і справді присвячена фундаментальному твору Карла Маркса, який часто ще називають „Біблією соціалізму”.

„Перший том німецького видання „Капіталу” охоплює 25 глав, або, якщо відкинути передмови, то 750 сторінок тексту чи один мільйон 957 тисяч 200 знаків, разом з пробілами. У нас є 100 хвилин часу, тобто на кожну главу по 4 хвилини, або ж ми читатимемо сім з половиною сторінок на хвилину, тобто 544 знаки в секунду”.

Таким є введення до вистави, що має на меті не тільки перенести „Капітал” Маркса на сцену, але й взагалі подискутувати на тему поняття „капітал”. Час – це гроші, нагадують далі глядачам зі сцени. Аби проштудіювати перший том „Капіталу”, треба працювати півтори тисячі годин, у цей же час можна 90 разів послухати оперу Вагнера „Кільце Нібелунгів”. Ці дані наводить на сцені Томас Кучинський, який насправді зовсім не є актором. Він був істориком-економістом у НДР, а нині є видавцем творів Маркса.

Томас Кучинський, які і решта сім осіб, задіяних у виставі, був обраний зі ста наших сучасників режисерами-керівниками театральної групи „Протокол Ріміні”. Такий підхід – принцип роботи Хільдеґард Гауґ та Даніеля Ветцеля, які створили цю театральну групу. Вони – протагоністи нового напрямку в театральному мистецтві, який називають документальним театром. Грають у цьому театрі, як уже зазначалося, не актори, а „експерти повсякдення”, тобто звичайні громадяни, які розповідають на сцені свої власні історії, пов’язані з тією чи іншою темою.

Наступним на сцену виходить латвійський кінематографіст, який розповідає, що пов’язує поняття „капітал” зі своїм дитинством, коли його самого після війни ледь не перетворили на товар для обміну на хліб, масло чи молоко. Ще один учасник вистави – гравець з Дюссельдорфа, який через свою залежність від гральних автоматів ледь не знищив сам себе своїм капіталом. Коли на сцені з’являється Крістіан Шпремберґ, вся дія зосереджується на акустичному сприйнятті капіталу. Крістіан – сліпий, і його капітал – це колекція платівок, що налічує 20 тисяч штук. Він розповідає про те, як звучить „капітал”:

„Екстремальний приклад – це ця звукова листівка. Тут ви, напевно, вже розпізнали кілька машин. Якщо програти цю листівку, то можна почути давню рекламу для автомобіля „Таунус”.

Ось у такий незвичний спосіб театральній групі „Протокол Ріміні” вдалося практично реанімувати забуту класику соціалізму. Але водночас і представити на сцені такі актуальні теми сьогодення, як робота, гроші, добробут, глобалізація. Водночас вдалося ще раз показати, що суть театру складає людський капітал.