Законодавство ЄС щодо біженців: основні факти

Політика щодо біженців - нині одна з найбільш спірних тем серед партій у німецькому уряді. Яку кількість біженців і коли впускати в країну, що з ними далі робити, - щодо цього у ХДС, ХСС та СДПН дуже різні уявлення.

Які власне діють правила, яких мали б усі дотримуватися, та й не лише в Німеччині, але в усьому Європейському Союзі? Норми ЄС, які регулюють політику щодо біженців та інші теми, обов’язкові, ясна річ, для всіх країн-членів. Але як країни ці норми інтерпретують та інтегрують у національне законодавство, залежить від них. Тому у деяких пунктах між членами ЄС - чималі розбіжності.   

Дублінська угода

Біженці, які хочуть подати прохання про притулок в Європі, не можуть робити це в якій заманеться країні. З 2003 року вони повинні дотримуватися Дублінської угоди. Згідно з нею, біженець повинен просити про притулок у тій країні ЄС, кордон якої перетнув першим.

Країни-члени ЄС не завжди суворо дотримуються цих норм. Відповідно до так званого права посередника ("Selbsteintritt"), вони можуть вирішувати, чи візьмуться за розгляд прохання про притулок того чи іншого біженця, навіть якщо він спершу в’їхав в іншу країну ЄС. Наприклад, Німеччина вже неодноразово утримувалась від відправлення біженців до тих країн, через які вони прибули до ФРН. Один з останніх прикладів - літо 2017 року, коли біженців не стали відправляти в Угорщину. Причина - з міркувань правової безпеки. Єврокомісія закидала Угорщині ускладнення для біженців доступу до подання прохання на притулок, на який вони мають право відповідно до законодавства ЄС.  

Серед інших причин порушення Дублінської угоди можуть бути сумніви щодо соціальних стандартів в іншій країні ЄС. Так Німеччина, наприклад, упродовж певного часу не повертала біженців в Італію, адже їм не забезпечували належних умов проживання.

Розподіл біженців

Попри винятки, Дублінська угода призводить до того, що країни-члени, кордони яких є зовнішніми кордонами ЄС, мусять боротися з великою кількістю біженців. Тривалий час у ЄС намагаються домовитися про квоти на біженців серед країн-членів, щоб розвантажити такі країни як Італія та Греція. Залежно від кількості жителів країни, кожен член ЄС повинен у разі кризи прийняти певну кількість біженців.  

Ця норма донині зазнавала провалу через спротив деяких країн. Польща, Угорщина, Словаччина та Чехія чинять опір тому, щоб вимушено приймати біженців, яких їм розподілятимуть.

У 2017 році ЄС спробував задіяти програму релокації, згідно з якою планувалося переселити 160 тисяч біженців з Греції та Італії в інші країни. Але інші країни ЄС прийняли лише 26 тисяч біженців.

Прикордонний контроль в шенгенській зоні

Шенгенська зона не зовсім збігається з ЄС. Ще не всі члени Євросоюзу приєдналися до Шенгенської угоди (наприклад, Болгарія та Румунія). Натомість інші, не будучи членами ЄС (наприклад, Ісландія та Норвегія), є асоційованими членами шенгенської зони. В межах цих територій люди можуть вільно пересуватися, не має бути жодного прикордонного контролю. Ця норма, однак, діє також не завжди.  

Через кризу біженців Німеччина запровадила у 2015 році прикордонний контроль, щоб завадити навалі біженців без перевірки їхніх документів. Контроль дозволявся лише короткостроково в надзвичайних ситуаціях, але його щоразу продовжували, востаннє в листопаді 2017. Нині федеральний уряд обґрунтовує контроль ще й загрозою громадській безпеці та тероризмом. 

Розселення біженців

У питанні, як поводитися з біженцями, які очікують розгляду їхнього прохання про притулок, різниця між законодавством ЄС та нормами окремих країн-членів вирішальна. Деякі аспекти дуже чітко прописані, наприклад, те, що прохач притулку має отримати допуск до ринку праці найпізніше через 9 місяців після подання заявки.

Інші норми менш чітко сформульовані. Відповідно до міжнародного законодавства щодо біженців, їм повинні бути забезпечені гідні умови життя. Як саме вони виглядають, кожна країна вирішує сама. Особливо відрізняються стандарти різних країн ЄС у питанні умов розселення біженців. 

Наприклад, у деяких країнах не рідкість - переповнені гуртожитки біженців, будівлі без відповідної кількості санвузлів або навіть наметові містечка. Такі умови нерідко були для Німеччини приводом порушити Дублінську угоду та не відправляти біженців в такі країни.