"Угорці в Україні пишаються, що не знають української"

У Страсбурзі у понеділок, 18 червня, відкрилася конференція, присвячена 20-річчю підписання Хартії регіональних мов і мов нацменшин, яка є одним з головних моніторингових механізмів у Європі щодо забезпечення прав національних меншин. Про те, чи потребує російська мову захисту в Україні і чи можна змусити громадян поважати офіційну мову, DW поспілкувалася з головою комітету експертів Хартії Весною Крніч-Гротіч. 

DW: Пані Крніч-Гротіч, як ви оцінюєте намагання української влади просувати інтереси державної мови? І що ви думаєте про закон України про освіту, який викликав такий потужний резонанс?

Весна Крніч-Гротіч: Схвалення українського закону про освіту спричинило певний переполох у нас в Раді Європи, бо він був ухвалений після візиту нашого комітету до вашої країни і після звіту про цей візит. Тому наш комітет не мав змоги переглянути текст закону до того, як він був ухвалений. Загалом з точки зору Європейської хартії регіональних мов і мов нацменшин подібні питання завжди полягають у вмінні збалансувати використання державної мови та вільний розвиток мов нацменшин. Україна не єдина держава, яка має такі проблеми. Наприклад, у Швеції був ухвалений закон про захист офіційної мови, який була спрямований проти англійської мови, тому що вона почала займати домінуючі позиції у суспільстві. Але жодна країна не повинна мати закону, спрямованого проти використання мов нацменшин.

Тобто, на вашу думку, український закон про освіту спрямований проти мов нацменшин?

У тексті закони є деякі пункти, що можуть призвести до небажаних результатів. Адже варто пам'ятати, що наміри можуть призводити до дискримінаційних результатів, які не відповідають принципам Хартії.

То де ж пролягає межа між правом держави на ствердження офіційної мови і порушенням прав нацменшин?

Як я сказала, треба вміти шукати баланс. Тут є різні  моделі. Якщо ви маєте меншість в країні, яка є дуже впливовою і домінуючою на одній частині території, тоді офіційна мова повинна там мати відчутнішу присутність, аби інтегрувати цю частину країни. Якщо ж десь проживає меншість, яка слабка і нечисельна, тоді там треба пропонувати більше освітніх можливостей мовою нацменшини. Але чіткої моделі, яка пасувала б до всіх країн і ситуацій, не існує. Треба спільно шукати найліпше рішення. Наприклад, в моїй рідній країні Хорватії, у регіоні, звідки я родом, традиційно проживає італійська меншість. Вона не є сильною, тому має право отримувати майже всю освіту італійською мовою поряд із вивченням мови офіційної.

Яким чином треба нормувати час на вивчення державної мови та мови нацменшин?

Хартія залишає за країною право вирішувати, на якому рівні і яка частка освітнього процесу буде вестися мовою нацменшини. Але Хартія дозволяє починати освітній процес мовою нацменшини ще з дитячого садка і продовжувати аж до університету. Головне у цьому питанні - плинність, тобто можливість отримувати освіту мовою нацменшини на кожному етапі.

Як ви знаєте, в Україні російська мова перебуває в особливому становищі. Попри те, що вона є мовою нацменшини, у деяких регіонах країни нею говорить більшість населення. Як мають відстоюватися права державної мови у цих випадках?

Російською мовою говорять представники різних національностей, тому що у радянські часи вона була мовою міжетнічного спілкування. Хартія захищає мову, а не тих, хто нею говорить. Якщо російською мовою говорить багато людей, значить її треба захищати, незважаючи на те, хто її використовує. І якщо змушувати когось забути російську, не говорити нею, то це вже буде порушення прав людини.

Але ж як змусити цих людей вчити і поважати мову державну?

Тут ми заходимо на небезпечну територію. Це знову нагадує мені досвід Хорватії. Ті краї, звідки я родом, у різні часи потрапляли під владу Італії, Австрії, Угорщини, Югославії. Ми навіть маємо такий жарт. Дідусь ніколи не виїжджав зі свого села, але побував у п'яти державах. Сила щодо вивчення мови використовувалася державою. Але не за часи демократії. Людей змушували силою міняти мову, якою вони говорили, інакше писати свої прізвища та імена, але цього не повинно відбуватися у наші часи, і Хартія до цього не заохочує. Водночас представники нацменшин повинні розуміти, що в їхніх інтересах  інтегруватися у суспільство. Пригадую, коли я відвідувала регіон в Україні, де проживають угорці, то там люди пишалися тим, що не знають державної мови. Це неправильно. Адже ці люди будуть просто виключені з суспільства. І що вони робитимуть? Вони просто виїдуть з країни. А цього ставатися не повинно.