Діти з Дебальцевого: подорож тривалістю у вісім місяців

5 січня 2015 року з дозволу батьків 52 дитини віком до 17 років вивезли з Дебальцевого в Дніпропетровську область. Аби відновити їхній стан після стресу від постійних обстрілів, які не припинялись у місті уже кілька місяців, а також оздоровити, управління МВС в Донецькій області запропонувало вивезти дітей на 21 день в санаторій "Солоний лиман".

Наприкінці січня ситуація в Дебальцевому загострилась. Місто стало другим "котлом" після Іловайська і одним із найбільш постраждалих від військових дій на сході України. Незважаючи на постійні обстріли, декого з дітей батьки все ж таки забрали додому ще у січні. Частина дітей поєдналась із родинами тільки навесні, але більшість так і залишалась на Дніпропетровщині.

Вони кочували із "Солоного лиману" до інтернату в Нікополі і зрештою переїхали в санаторій в Святогірську. Роз'єднані з батьками, за вісім місяців діти прожили ціле життя - втрачали рідних, хворіли, вчилися, поступали у виші. Усі дитячі історії переживала волонтерка Вікторія, яка весь час супроводжувала дітлахів.

Вікторія

Вікторія поїхала з Дебальцевого супроводжувати дітей як волонтерка. Після життя під звуки обстрілів у "Солоному лимані" на Дніпропетровщині було спокійно. Сільська місцевість, чудові зимові пейзажі, кілька магазинчиків поблизу - навколо більше нічого не було. Діти розташувались у кімнатах на шість осіб - як у справжньому дитячому таборі. "Нормальні умови, - розповідає DW жінка. - Як для ситуації, у якій ми опинились, досить непогано". Проте до того, що замість трьох тижнів догляду за дітьми вона на вісім місяців фактично стане їхньою багатодітною мамою, Вікторія готова не була. І держава, каже, теж.

Держава забезпечила дітям дах над головою, транспортування із місця на місце і частково харчування. "На цьому все", - згадує Вікторія. Жодної матеріальної допомоги на дітей виділено не було. "Якщо діти виїжджають з батьками, їм надають допомогу як переселенцям, щоб частково покрити витрати на нагальні потреби та комунальні платежі. А якщо без батьків, як от ми їх вивезли, то жодної допомоги законодавством не передбачено", - пояснює жінка.

Усі щоденні потреби дітей допомогали задовольняти волонтери, благодійні організації, приватні спонсори та місцеві жителі. Так на людській доброті та власному ентузіазмі і трималися. "Люди коли дізнались про нас, - згадує Вікторія, - привезли борошно, цибулю, картоплю, огірки, помідори та зробили вареники. Діти були у захваті! Таке враження, наче ми опинились вдома". Дітям влаштовували свята, у будні організували відвідування школи у другу зміну. "Частково ізольвані від світу, ми намагались організувати навколо них повноцінне дитинство", - розповідає Вікторія.

Тим часом удома, в рідному Дебальцевому, ситуація тільки загострювалась. З кінця січня місто знаходилось під шквальним вогнем. Перебуваючи у безпеці, діти, тим не менше, не почувалися спокійно. "Діти не знали про долю своїх батьків, чи вони живі. - згадує Вікторія. - Хтось зателефонує, скаже, що бомлять перші будинки по такій-то вулиці, а ти не знаєш чи то 9 чи то 7. А якщо не твій будинок, то чи не зачепить твій вибухова хвиля. Діти не знали, що і як. Були істерики...".

Навіть після того, як навесні у місті стало спокійно, деякі батьки не змогли забрати дітей додому - просто не було куди. "Через обстріли та бомбардування у когось у будинку зірвало дах, у когось будинок згорів разом із бабусею, у когось у стіні велика дірка. У багатоповерхівках - ані вікон, ані дверей", - Вікторія з перших вуст знала, як нелегко доводилось виживати родинам з Дебальцевого. "Дехто з батьків поїхав з міста, жив у гуртожитках чи деінде - дітей не було куди забирати", - каже жінка. Якщо житло знайти якось вдавалось, то роботу вкрай важко. Тому багато хто до останнього залишав дітей в імпровізованому дитячому "таборі".

Вікторія переживала з дітьми усі їхні труднощі. Апендицит, перелом руки з подальшою операцією, скарлатина, педикульоз, вітрянка, бронхіти, гаймарити, отіти. Було все, що може бути у дітей, пригадує Вікторія і додає, що знайти допомогу на лікування щоразу якось вдавалось, проте дуже нелегко. "Ми лежали в лікарнях, нам казали: "Приносьте свої ліки". А я казала: "Де я маю їх узяти?" - розповідає жінка. У кожній екстреній ситуації їй доводилось ходити, розповідати історію евакуйованих дітей від самого початку, щоб люди увійшли в ситуацію та допомогли. Каже, витримала все це тільки завдяки дітям, бо потрібно було їм допомагати.

Микита

Микиті 16 років. Як і всі, він виїхав з Дебальцевого на початку січня. Наприкінці місяця, коли ситуація у місті загострилась, під час бомбардувань Миронівки загинув батько хлопця. "Коли в Миронівці почався обстріл, батьки не встигли виїхати, потрапили під обстріл, і тата вбило", - згадує Микита у розмові з DW. Через стрес хлопчик із апендицитом потрапив на операційний стіл. Мама тільки деякий час змогла була поряд, врешті-решт хлопець повернувся до дітей.

У березні, коли діти переїхали до інтернату в Нікополі, Микита зайнявся навчанням. Уперше з осені зміг відвідувати повноцінні уроки. У самому Дебальцевому восени 2014-го школи працювали вкрай рідко. Загалом, як сам каже, навчання тривало тижні два. У "Солоному Лимані" уроки були скорочені, хвилин по 20. Та попри усі складнощі, після підготовчих курсів влітку Микита вступив в технікум у Харкові.

Хлопець пройшов на бюджет: матиме стипендію у 600 грн, 220 з яких віддаватиме за гуртожиток. Держава жодних витрат не покриває. "Ми ходили з мамою в Києві в різні міністерства - нічого не домоглися. Нам сказали, що жодних пільг ми не маємо", - каже Микита.

Перед поїздкою до Харкова Микита уперше за цей час їздив до Дебальцевого. Там досі залишається жити його мама. Каже, люди повертаються в місто, потроху почали їздити потяги, багато хто відбудовує свої домівки, прибирають вулиці, ходять на роботу. "Хтось ремонтує дахи зруйнованих будинків, хтось працює водієм маршрутки, продавцем. Роботи мало, не так, як раніше, але є, - розповідає хлопець. - Щоправда, ціни вдвічі чи втричі більші, ніж на українській території".

Оля

Олі 15 років, вона закінчила дев'ятий клас і зараз їде до Києва вчитись у ліцеї міністерства внутрішніх справ. У Дебальцеве дівчинка так і не повернулась. Жила у "таборі" з Вікторією. Каже, з цієї довгої подорожі у неї залишились тільки позитивні спогади - жили як велика родина, один одного підтримували. Але водночас вона її дуже змінила. "Я відчуваю, що у мене зараз інше ставлення до багатьох речей, - розповідає дівчинка. - Раніше не особливо цінувала, що батьки поряд, а зараз, коли спілкуємося тільки телефоном, я зрозуміла, що для мене вони найдорожчі люди в світі, і мені так хочеться бути разом з ними".

До всіх подій Оля займалась в театральній студії, багато виступала, танцювала і співала. Бачила себе в цій сфері. Але в ситуації, що склалася, ліцей у Києві, на її думку, найкращий варіант. У столиці дівчинка навчатиметься безкоштовно, також безкоштовно отримуватиме житло та їжу. "На навчання ходитимемо у формі. Нам видали чотири комплекти красивої форми. А в звичайному одязі - тільки в звільненні", - розповідає Оля. Поки вона чекає на нові знайомства, а вже згодом буде визначатися, чи подобаєтсья їй юридична професія.

Не цифри, а долі

Протягом найближчого тижня всі діти зі Славяногірська вже роз'їдуться по новим чи старим домівкам - хтось таки повернеться до Дебальцевого, хтось рушить до Харкова, в Черкаси, Слов'янськ, Краматорськ. Вікторія сподівається, що діти зможуть отримати гарну освіту, бо і за те, що пережили, і за гарні результати, які показали на іспитах, на це заслуговують.

Сама жінка повертатися додому не планує: "Там похмуро, навіть у повітрі відчувається напруга і страх. Там більше немає чого робити. Я хочу жити в країні, де можу вільно пересуватися містом". Зі сльозами на очах вона каже: "Хочеться, щоб врешті-решт ми усі домовились, бо це дуже страшно, коли гине стільки людей".

За офіційними даними, наданими Донецькою облдержадміністрацією, до мирних міст області, підконтрольних українському уряду, переїхали 12 486 дітей: 2845 із них відвідують дитячі садки, 9641 - загальноосвітні навчальні заклади. 19 дітей втратили батьків під час бойових дій: 17 з них взяті під опіку, одна дитина усиновлена.