Дружини бійців "Азова": Україна вже морально перемогла

Завод "Азовсталь" залишається єдиною територією Маріуполя, яку не зайняли російські війська. Українські військові вже два місяці тримають оборону на підприємстві й не здаються. Серед них, за словами віцепрем'єрки України Ірини Верещук, - бійці полку "Азов", ЗСУ, Національної гвардії України, СБУ, а також поліцейські й бійці тероборони. Усього - близько тисячі людей.

11 травня дружини бійців "Азова", які залишаються на "Азовсталі", зустрілися з Папою Римським, щоб попросити його про допомогу. Катерина Прокопенко та Юлія Федосюк після поїздки до Ватикану вирушили до Кельна, де поговорили з кореспондентом DW.

DW: Що зараз відбувається на "Азовсталі"? Ми знаємо, що цивільних звідти вже вивезли.

Юлія Федосюк: На "Азовсталі" вже відбувається не війна, а просто холоднокровне винищення людей. З війною вже немає нічого спільного в цій ситуації, тому що війна - це коли два супротивники мають зброю, можуть боротися, можуть захищатися. Виходячи з усіх міжнародних конвенцій, те, що зараз там відбувається, взагалі поза будь-яким правовим полем. Це постійні авіанальоти, бомбардування, це знищення шпиталів, це знищення поранених - точкові удари по тих місцях, де вони перебувають. Це спроби вдарити по місцях, де знаходиться вода - технічна вода. І це недотримання жодних домовленостей.

 Солдати "Азова" повністю займалися евакуацією цивільного населення, бо ані Червоний Хрест, ані ООН, ані представників української влади не пустили на "Азовсталь". Трьох "азовців" було вбито під час евакуації, шістьох поранено, бо Росія порушила режим тиші, обстріляла машину, що їхала за людьми.

Щодо цивільних я не можу бути впевнена, що їх там не залишилося, оскільки багато жінок - членів родин військових, і вони бояться евакуюватися. Тому що ми знаємо, що спочатку люди з "Азовсталі" потрапляють до фільтраційних таборів. І не всі з них опиняються в Україні. Ми знаємо ситуацію, коли військовий медик, жінка, не дісталася України, росіяни залишили її в таборі.

Ми знаємо, що росіяни роблять з українськими цивільними, ми знаємо це з Бучі. Вони їх ґвалтують, вони вбивають. На "Азовсталі" залишилися ті, хто просто боїться, що їх вивезуть до Росії та вб'ють. Тому якщо Путін намагатиметься знищити всіх на "Азовсталі", він знищить у тому числі й цивільних.

Як ви тримаєте зв'язок зі своїми чоловіками? Як часто ви зв'язуєтесь? Що вони вам кажуть?

Катерина Прокопенко: Ми зв'язуємось буквально раз-два на день. Вони говорять дуже коротко, сухо - кажуть, тримаємось, важко, але тримаємось. Оскільки мій чоловік командир полку, він ніколи не дозволяє собі розповісти якусь зайву, секретну інформацію. Ми намагаємося підтримувати зв'язок, звісно. Але ситуація критична. Я бачу і з його аудіоповідомлень чую, що сили вже на межі, тому що якщо харчуєшся один раз на день і п'єш один раз на день, то сил стає дедалі менше. Це дуже трагічно та дуже складно для нас. Ми почуваємося дискомфортно від того, що ми зараз у мирній країні. Ми маємо всі умови, а у наших чоловіків цього немає.

Ми хочемо повернутися, ми давно вже повернулися б, ми серцем на "Азовсталі" з перших днів її оточення. Знаєте, якби була можливість поміняти це мирне життя на життя з нашими чоловіками на "Азовсталі", ми б це вибрали. Але ми тут для того, щоби кричати про цю проблему, просити допомоги, розповідати правду, розвіювати проросійські міфи. І ми хочемо якнайшвидше, щоб усі приєднатися і розв'язали цю проблему.

Чи вважаєте ви, що в ситуації, що склалася на "Азовсталі", винен президент Зеленський, який вчасно не наказав залишити місто?

Юлія Федосюк: Ні, ми вважаємо, що винні місцеві командири, які перебували у містах поблизу. Вони здали довколишні міста, селища, і це призвело до такого швидкого оточення. Ми довіряємо президентові Зеленському. Ми вважаємо, що він робив усе можливе, що він виявив себе як командир, справді як лідер. На мою думку, це найкращий президент за всю історію України. Але водночас ми вважаємо, що він може і повинен говорити більше, більше домовлятися, наполягати, виставляти дуже чіткі ультиматуми й просто рятувати людей. Тому що солдати полку "Азов" зробили все для країни, зробили все для президента, вони взяли на себе величезний удар. Я думаю, ви знаєте, що те скупчення військ, яке було біля Маріуполя, зокрема, дало змогу відбити Київ, відбити Харків, відбити інші міста. Зеленському ми довіряємо, але просимо зробити все можливе.

- Полк "Азов" має неоднозначну репутацію. Є ті, хто вважає його бійців радикальними націоналістами. Що ви про це думаєте?

Катерина Прокопенко: По-перше, полк "Азов" - це офіційний підрозділ, який входить до складу Національної гвардії України. Офіційний полк, у якому служать бійці багатьох національностей. Там є греки, євреї, азербайджанці, кримські татари. Там є люди різних релігій. Це багатонаціональний полк. І ми хочемо сказати, що цей полк як символ опору і для Путіна, і для росіян. Для них усі люди, які виявляють український патріотизм, мають бажання захищати свій народ, свою країну, автоматично стають "ультранаціоналістами", "неонацистами", "ультранацистами" та безліч інших синонімів, що дозволяють очорнити цих людей. Основна мета солдата - захищати країну, захищати народ. І у "Азова" ця мета спочатку була - з 2014 року. Вони мають цю силу, і ця сила має вагу у нашій країні. Не дивно, що росіянам важливо очорнити цей полк.

Юлія Федосюк: У полку "Азов" є і представники єврейської національності, тоді як (міністр закордонних справ РФ - Ред.) Лавров дозволяє собі антисемітські висловлювання. Хто ж тут неонацист? Ми просимо німецьке суспільство таки розрізняти ці речі.

Три тижні тому одна з найбільших ЛГБТ-організацій в Україні пожертвувала полку "Азов" гроші. Вони це пояснили тим, що знають, що ніхто з представників "Азову" ніколи не нападав на ЛГБТ-спільноту або на інші меншини.

Юліє, ви ведете інформаційну кампанію для порятунку ваших чоловіків. З ким ще, окрім Папи Римського, ви зустрічалися і плануєте зустрітися?

Юлія Федосюк: Здебільшого це таки медіа. В Італії нам вдалося зустрітися ще з Human Rights Watch. Для нас головне - доносити месидж, який, як ми сподіваємося, потрапить і в кулуари Кремля, і підтримувати ту медійну напругу, яка не дасть їх (бійців "Азова" - Ред.) знищити. Це наша головна мета.

Проситимете Путіна сприяти виходу бійців з "Азовсталі"?

Юлія Федосюк: Поки що ми про це не думали. Ми вважаємо, що наш меседж, наш порядок денний і так зрозумілі. Ми говоримо на найбільших майданчиках світу. Поки що ми про це не думали, не планували.

Хто організовував вашу поїздку до Ватикану?

Катерина Прокопенко: Ідея була від двох українських жінок-журналісток, а переважно це була повністю самоорганізація. Ми самі себе спонсоруємо, власним коштом зараз. Ми організовуємо маршрути та пробиваємо контакти преси. Іноді підключаються волонтери, які пропонують свою допомогу. Волонтери допомагають дуже багато. Вони підключають також медіа. Здебільшого це наша була ідея. Така сила всередині, яка хотіла поїхати й допомогти, і розповісти.

Юлія Федосюк: Початковим таким поштовхом була ідея просто написати листа Папі Римському. Ми його написали та передали через посла України у Ватикані. Я працюю помічником депутата Святослава Юраша, а його батько - посол. Тому я мала цей контакт. Ми швидко передали листа, а потім уже з Катериною виникла спільна ідея посилити цей лист присутністю. Ми сподівалися, якщо ми будемо безпосередньо там, понтифік прийме нас. А вся історія зі ЗМІ трапилася сама собою. Тобто ми не планували цього. Ми планували зустрітися з Папою Римським та поїхати. І, безумовно, ми сподіваємось, що ми досягнемо головної мети. Наше головне завдання - звільнити наших чоловіків та всіх, хто перебуває на "Азовсталі".

Чи допомагає вам українська влада і якщо допомагає, то яким чином?

Катерина Прокопенко: На жаль, нам влада не пише. Допомога не йде від неї. Нам допомагають журналісти, українська преса. І ми сподіваємося, що найближчим часом, можливо, ми більше контактуватимемо з владою і спілкуватимемося.

Юлія Федосюк: Тобто здебільшого це приватні ініціативи. Іноді це посли. Ми звертаємось до послів, вони завжди відповідають нам допомогою.

Коли ви самі виїхали з Маріуполя і чи плануєте повертатися до України?

Юлія Федосюк: Ми взагалі під час війни та до війни весь час були у Києві. На початку війни ми знаходились у Києві, ми волонтери. Ми мали багато завдань з пошуку бронежилетів, різної техніки, спорядження, ліків для наших бійців по всій Україні. Ми хотіли залишитися в Києві до кінця війни, ми не думали їхати за кордон. Наша мета була залишатися в Україні до кінця та допомагати. Але оскільки ситуація ставала дедалі гіршою із нашими чоловіками, які перебували в Маріуполі, ми зрозуміли, що треба якось діяти, активніше шукати важелі вирішення цієї проблеми. І виникла така ідея - розповідати інформацію світові.

 Завод "Азовсталь" став, схоже, символом безсилля людства на очах мільярдів людей. Що ви відчуваєте, чи доречні якісь аналогії з Голокостом, з блокадою Ленінграда чи з чимось іншим?

Юлія Федосюк: Я, якщо чесно, не люблю історичних аналогій, вони зазвичай незрозумілі. Я хочу сказати, що символізм "Азовсталі" він двоїстий. Тобто, з одного боку, це справді безсилля західного світу, безсилля того статус-кво, що склався у західному світі. Але, з іншого боку, це символ могутності України, це символ українського опору, небажання ставати рабами, небажання здавати свою землю, своїх людей до останнього подиху. Ми знаємо, що фактично тиждень тому над "Азовсталлю" підняли український прапор. Я думаю, що не варто порівнювати, бо, можливо, аналогів немає. Це дуже специфічна ситуація. Не хочу сказати, що вона в чомусь трагічніша чи гірша, ніж те, що відбувалося з Європою у Другу світову війну, але вона унікальна. І те, що там відбувається, це справді історична подія. І як би все не закінчилося, я вважаю, що Україна навіть у цій ситуації перемогла. Вона є моральним переможцем у будь-якому разі.

Для нас це сумно, бо там є наші близькі люди. Але з погляду цінностей, патріотизму, зокрема й нашого, ми розуміємо, що наші чоловіки саме там, де вони мають бути, вони боротимуться. І саме через цю стійкість ми дуже хочемо, щоб їм допомогли, і щоб усе це безсилля перетворилося на такий залізний кулак, який допоможе їх звільнити.