Девід Марплз: "Історичної правди не існує"

Понад 60 науковців та експертів з української тематики з Європи, США та Канади у відкритому листі закликають президента Петра Порошенка не підписувати "декомунізаційні закони", зокрема закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки" (№2558) та закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті" (№2538-1).

На думку вчених, ці закони були ухвалені поспіхом, без належного обговорення в суспільстві, суперечать праву на свободу слова і політизують історію.

DW поспілкувалася з одним з ініціаторів і підписантів відкритого листа, професором Альбертського університету (Канада), дослідником сучасної української тематики, Девідом Марплзом.

Deutsche Welle: Чому Ви вирішили ініціювати відкритого листа президентові України з проханням не підписувати закони декомунізаційного пакету?

Девід Марплз: Я був занепокоєний процедурою прийняття і змістом двох законів. (Йдеться про закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки" та закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті" - Ред.)

Стосовно процедури: закони були поспіхом розглянуті і прийняті, на все знадобилося дев'ять днів. Нагадаю, на початку 21 сторіччя, коли тривали дебати щодо визнання ОУН і УПА, науковці обговорювали це питання кілька років, але навіть тоді не дійшли чітких висновків.

Крім того, засудження всього радянського періоду також викликає певне занепокоєння. Адже цей період включає, наприклад, і драматичний період національної розбудови в 1920-х роках і так званий період коренізації. Період, котрий дуже відрізнявся від того, що розпочався, коли Сталін консолідував владу.

У відкритому листі Ви зауважили, що проекти законів суперечать "праву на свободу слова". Чи не могли б Ви пояснити, яким чином?

Закони вкрай нечіткі щодо того, які наслідки чекають на їхніх порушників. Публічне заперечення (йдеться про закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті"- Ред.) вважається "наругою", а "приниження гідності" українського народу є злочином. Іншими словами, опосередковано, критика ОУН і УПА вважатиметься приниженням їхньої гідності, а отже кримінальним вчинком. Я не впевнений, як інакше можна інтерпретувати ці фрази, це найбільш логічний висновок.

Свого часу Польща, Угорщина, Чехія та країни Балтії так само пройшли період засудження комуністичного минулого. Чи означає це, на Вашу думку, що відповідні декомунізаційні процеси та ініціативи в цих країнах також суперечили певним правам і свободам?

Я не переглядав ці закони знову. Звісно, вони були суперечливими і ще й досі залишаються приводом для дискусій. Однак у цих країнах є загальний консенсус щодо злочинності радянської влади і інші відмінності. Перші три країни ніколи не були у складі Радянського Союзу, а балтійські країни були анексовані лише в 1940 році.

В Україні ж занадто суперечливі погляди на спадок радянської доби. Значна частина населення бачить певні переваги у тому періоді. Активне і збройне протистояння радянському пануванню було обмежене Галичиною на Західній Україні та, меншою мірою, Волинню.

Коротше кажучи, суспільство розділене, і два закони, які ми критикуємо лише поглиблюють поділ у цей важливий час у житті незалежної України.

Чому Ви зазначаєте у відкритому листі, що проекти законів були прийняті без достатнього обговорення та дискусії? Ви вважаєте, що проблема переосмислення і подолання впливу комуністичного і радянського минулого ніколи не обговорювалась в суспільстві, наукових і журналістських колах?

Хороше запитання, але відповідь може носити лише спекулятивний характер. Набагато легше прийняти ці закони в часи національної кризи. Ініціатори законів сподівалися на драматичний крок у час, коли громадська думка налаштована проти Росії і за союз із НАТО, і коли опозиція в парламенті дуже слабка. З іншого боку, я чув думки, що головною метою було відвернути увагу від інших проблем, що постають перед урядом: економіка, нездатність приборкати олігархів, загалом незадовільні успіхи української армії проти сепаратистів на сході тощо.

Питання історичної пам'яті в Україні було предметом широкого обговорення під час президентства Леоніда Кучми. Віктор Ющенко спростив дискусію, бо притримувався тактик, подібних до тих, які зараз запроваджує парламент, визнавши Степана Бандеру і Романа Шухевича Героями України. За Віктора Януковича з парламентом, де більшістю була Партія регіонів, питання (історичної пам'яті - Ред.) ніколи не піднімалося.

Повертаючись до суперечливого, на Вашу думку, питання кримінальної відповідальності за заперечення злочинів чи пропаганду комуністичного режиму. Як інакше зупинити окремих осіб від публічного пропагування і схвалення ідей комуністичного режиму в країні, де цей режим знищив мільйони людей?

Правильне розуміння минулого насправді починається в школах. Таким чином, мусить бути прагнення до детальної добре дослідженої історії, яку потім можна буде в концентрованому вигляді ретранслювати в підручники з історії, а також в музеї, на історичні сайти, в ЗМІ. Цей процес і досі важкий, зважаючи на те, що деякі архівні ресурси перебувають у Росії і недоступні.

Комуністи, чесно кажучи, мають дуже мало впливу в Україні. У Росії сьогодні вони формують основну опозицію, тож - як не парадоксально - толерантність до них в Україні не грає на користь Володимиру Путіну.

Головна загроза для України сьогодні походить від корисливих, бандитського характеру типів, котрі збагатіли під час корумпованих років президентства Януковича і мріють збудувати свої власні феодальні володіння на Донбасі. Ніхто з них не мріє відродити комуністичний режим.

Можливо, є певна ностальгія за радянським минулим в частинах східної України, але я вважаю її нешкідливою.

Як Україна може запозичити досвід інших східноєвропейських країн щодо розриву з комуністичним і авторитарним минулим?

Вона не може. Україна має виробити власні рішення, тому що виклики інші. І я хотів би сказати, що всі ці країни не обов’язково були успішними у вирішенні проблем із недавнім минулим.

Повертаючись до питання державного визнання воїнів ОУН-УПА, закон про яке викликав гостру критику. Чому, на Вашу думку, Україна має бути позбавлена права створити свій пантеон героїв і не може назвати воїнів УПА, котрі були віддані ідеї незалежної України, борцями за незалежність?

Це не моя думка. Члени УПА і справді були віддані незалежній Україні, і немає сумніву, що деякі з них були героями. Деякі ж, з іншого боку, були кримінальними типами, котрі чинили масові вбивства. Ця амбівалентність - ось що потребує визнання, так само, як інші країни визнали подібні білі плями їхньої власної історії.

Вчені повинні мати можливість вказувати на обидва аспекти УПА. Вони самовіддано протистояли радянському пануванню, але, з іншого боку, вони могли бути вкрай безжальними, як у перші місяці існування на Волині. Це не унікально лише для України мати "героїв і злодіїв" (цитуючи назву книги, яку я написав у 2008 році в рамках дебатів щодо ОУН-УПА). Всі країни їх мають. Знаком зрілості країни - є визнати це, як Німеччина визнала Голокост. Визнаю, що часом це важко зробити.

Чимало українців вбачає у процесі декомунізації встановлення історичної правди, вкрай необхідної для української ідентичності і важливої для майбуття держави. Чому Ви називаєте прийняті закони "політизацією історії"?

Тому що вони такими є. Історичної правди не існує. Історія складається з того, що історики пишуть про минуле, використовуючи достовірну інформацію або з архівів, або зі свідчень очевидців, або з інших джерел. Історики ніколи не повинні писати з політичною метою, або ж притримуватися позиції, що лише одна з інтерпретацій є правильною, а ці закони виглядають саме так.

Зрозуміло, що радянська версія минулого була глибоко викривленою і слугувала державним інтересам. Але це не означає, що націоналістична версія краща лише від того, що один портрет замінюється на інший.

Більше того, таке спрощене і одновимірне зображення минулого не є добрим для України. Я можу стверджувати, що консенсусу щодо Другої світової війни в Україні не буде ще принаймні одне покоління. Якщо є мета шукати об’єднавчі символи з минулого, то є і кращі - наприклад, поет Тарас Шевченко. Оскільки держава потребує версії історії 20 сторіччя, то має бути досягнуто консенсусу, заснованого на ретельному, об'єктивному і вільному дослідженні.