Від окупації до окупації: Львів у 1939-1941 роках

Долю Львова було вирішено 23 серпня на радянсько-німецьких переговорах у Москві. Там було підписано пакт про поділ Європи, згідно з яким Сталін отримав території на схід від лінії Нарєв-Вісла-Сян. Але радянська армія до міста не поспішала. Лише за місяць червоноармійці таки вступили на бруківку древньої галицької столиці. В деяких місцях їх зустрічали з квітами і червоними прапорами (відривали від польських білу смугу), в деяких – вогнем із вікон і дахів. Львів без згоди його мешканців ставав радянським…

Вступ Червоної армії, відтак встановлення радянської влади, львів’яни зустріли неоднозначно. Ось що про це розповідає, очевидець подій, професор Ярослав Дашкевич: „Був дуже помітний поділ за національностями. Поляки були дуже пригнобленими. І те, що ми спостерігали – це самогубства серед офіцерів. Реакція українців – насторожена, були села, які радісно зустрічали червону армію. А от євреї – вітали дуже, бо розуміли, що з приходом німців було б дуже не легко, і це могло означати кінець”.

Плюндрування Львова

Людей вразив передовсім зовнішній вигляд радянських вояків. Це були здебільшого «монголи» чи «калмики», позначені бідністю і незграбністю. „Визволителів”, як вони себе називали, мешканці описували як «нещасні, малі, косоокі, одягнуті у бурі шинелі, що нагадували швидше шмати до підлоги, аніж воєнні мундири. Худі шкапи, яким з-під шкіри стирчали ребра, тягнули гармати, попідв’язувані там і тут шнурами замість ременів», пригадує Дашкевич.

Типовим для червоноармійців, стало “полювання” за золотими або срібними годинниками на ланцюжках. Їх відбирали у власників не лише на вулицях, а навіть деколи вриваючись в оселі мешканців. Оскільки ці дії набули масового характеру, то у Львові навіть було запроваджено військовий стан на два місяці. А за грабунки цивільного населення засудили 73 бійців та командирів Червоної армії, 10 із яких - до розстрілу. „Дуже швидко виявилося, що не йдеться про ніяке визволення, а основною метою було придушити національний рух на Західній Україні. Буквально за кілька днів вже почалися арешти політичних в’язнів і діячів”, - розповідає Ярослав Дашкевич.

Близько ста тисяч депортованих

В період з 1939 до 1941 року депортацію провадили у декілька етапів. У Львові першими під виселення потрапили поляки: військовополонені із таборів, колишні капіталісти – землевласники, фабриканти і високопосадовці. Цю категорію вивезли до Казахстану зі стандартними термінами – на 10 років. Потім взялися за біженців із окупованої Польщі. На світанку 20 червня 1940 року їх близько 22 тисяч повезли за Урал. Майже 80 відсотків серед них становили євреї.

До початку війни з Німеччиною, у травні 1941 року, радянська влада встигла провести ще одну депортацію. Тоді зі Львова вивезли кількасот учасників українських і польських підпільних організацій та їхні родини. Депортованим дали по 20 років поселення у Західному Сибіру і Казахстані.

Після підписання радянсько-польської угоди, 30 липня 1941 року депортованих поляків амністували і звільнили із заслання. Багато з них після війни виїхали до Польщі. Але українці відбували свої терміни до середини 50-х, а потім на багато років були позбавлені права повернутися додому. Разом у 1940–1941 роках, за польськими даними, депортували близько ста тисяч львів’ян. Це близько третини населення тогочасного міста.

Масштабна пропаганда

Утім, ще до масових репресій завданням радянської влади було провести Народні Збори Західної України, які мали продемонструвати легітимність радянської влади. Можна сказати, що Львів ні перед тим, ні опісля не знав такої галасливої, всеосяжної пропагандистської кампанії, як восени 1939 року. Щодня з ранку до вечора на підприємствах, в установах, школах, на вулицях, у будинкоуправліннях, навіть у медичних закладах спеціальні агітаційні бригади організовували мітинги, читали лекції, доповіді, проводили агітаційні бесіди.

Агітатори називали колишній польський уряд і польське правління неодмінно “буржуазним”, а польську державу – “панською”. Натомість вихвалялося майбутнє заможне, квітуче життя в СРСР. Збори відбулися 26-28 жовтня 1939 року у приміщенні Великого міського театру за участі Хрущова та за розробленим у Москві сценарієм. Збори ухвалили потрібні рішення про встановлення радянської влади на західноукраїнських землях і приєднання їх до УРСР.

З одного боку -українізація, з іншого - звірства

Розпочалася масова націоналізація підприємств, ліквідація безробіття, показова українізація, і жодних проблем з продуктами у магазинах, щоправда ненадовго:

„Почали завозити багато продуктів, можна було дістати все. Потім люди дізналися, що на сході голод. Офіцери викуповували що тільки можна було у крамницях, які ще не знаціоналізували. Це був своєрідний підкуп населення. Університет почав працювати лише українською, за Польщі цього не було”, - згадує професор Дашкевич.

Але водночас люди переповідали один одному, що до Сибіру вивезли одного, другого, третього... Боротьба проти “українських буржуазних націоналістів” стала ключовою у політиці радянських окупантів. Отже, почуття городян були суперечливі. З одного боку -українізація, з іншого боку - звірства.

«Визволителі» одразу проявили себе як грабіжники, вдаючись до дуже простого і надійного способу збагачення. Довідавшись, що хтось має гарні меблі і поважний маєток, арештовували його, грабували, а потім випускали на волю, пояснивши, що то була помилка.

У другій половині січня 1940 року у Львові почався голод. У вітринах красувалися портрети Сталіна, Лєніна й Молотова, оздоблені стрічками. У першу окупаційну зиму в меню багатьох родин переважала "смажена" на воді цибуля і картопляні пляцки, печені на блясі. На блясі також пекли коржі з борошна, замішаного на воді та солі. "Голод - найкращий кухар", - казали львів'яни.

У червні 1940 року радянська влада в усій країні ввела тюремні порядки на підприємствах, пояснюючи це, зокрема львів’янам, складною міжнародною обстановкою і необхідністю працювати на оборону СРСР. Тоді ввели 7-денний робочий тиждень. Під страхом тюремної кари було заборонено самовільно залишати роботу. Таким чином радянська влада ліквідувала безробіття – “справжнє лихо, породжене капіталізмом”.

Свастика замість серпа і молота: здавалося, гірше вже не буде

Уже за рік влада змінилася, німецьке військо перейшло радянський кордон. І у перший день війни німецькі пілоти, цілячись у Головну пошту, схибили і вщент розбомбили шедевр сецесійного стилю у Львові - торгівельний пасаж Міколяша. На думку старих львів’ян, це найбільша архітектурна втрата міста за час воєнних подій. Міські й обласні партійні і державні установи, органи НКВС, військові частини і штаби квапливо тікали з галицької столиці. Панічний відступ супроводжувався збройними сутичками з боївками ОУН .

Чи не найбільшим тягарем для органів НКВС стали 5000 в’язнів у кількох тюрмах, яких евакуювати не вдалося. Прибулі з Києва функціонери НКВС наказали звільнити кримінальних злочинців, а решту знищити. Відтак енкаведисти 24-25 червня терміново розстріляли близько 2,5 тисяч людей.

Люди, які пережили пекло радянської окупації, арешти і депортації, вважали, що хоч би що настане за німців – не може бути гіршим. Тому й певна частина населення з надією вслухалася у звернення окупаційної влади до львів’ян, у якому говорилося: ”Вояки Адольфа Гітлера визволили вас з-під системи мордувань, терору і культурної ганьби… Ці часи страхіття ніколи вже не повернуться“.

Новий режим – нові репресії

Утім, нові окупанти теж лукавили. Через кілька місяців вони почали розпалювати смертельні печі нових концтаборів, а регулярні розстріли євреїв, циган, українців, поляків було продовжено у кварталах єврейського гетто: „Обидві системи мало чим відрізнялися. Хіба що в економічному відношені, бо за німців працювала карткова система, якої до того не було. Потім почався також терор, бо вони таки намагалися знайти українських націоналістів. Євреїв загнали у гетто, а потім всіх вивезено і знищено”, - згадує Ярослав Дашкевич.

Щоправда, німецькі окупаційні війська, заставши сліди кривавих злочинів, відчинили в’язниці і дозволили громадянам серед замордованих тіл розшукувати і хоронити свої близьких. Цьому сприяло також, що першим у місто увійшов український батальйон „Нахтігаль” на чолі з Романом Шухевичем, який серед закатованих знайшов свого брата. Але і цей „добрий жест” німецьке військо вчинило передусім з метою пропаганди, а далі продовжило радянські „традиції”.

Як результат, пакт підписаний у Москві у серпні 1939 року нічого доброго для західних земель України не приніс. Режими кілька разів змінювалися – але усі вони однаковою мірою були кривавими і принесли людям чимало горя.

Автор: Галина Стадник

За матеріалами праць публіциста Володимира Михалика та історика Ілька Лемка.

Редактор: Євген Тейзе