Блокада Західного Берліна й цукерковий дощ

24 червня 1948-го року о шостій ранку за наказом Йосипа Сталіна перекрили всі під'їзди до Західного Берліна. Радянський лідер прагнув заволодіти всім містом, розділеним після закінчення Другої світової війни на чотири сектори. Відповіддю колишніх західних союзників на радянську блокаду став повітряний міст - досі найбільша і найважливіша в історії гуманітарна акція. У такий спосіб жителям заблокованих районів, а це понад два мільйона осіб, вони постачали передусім продукти харчування й вугілля.

Берлінці, однак, називали транспортні літаки «родзинковими» бомбардувальниками. Річ у тім, що пілоти, пролітаючи над містом, скидали для дітей прикріплені до хустинок солодощі. Першим, кому спала на думку така ідея, був американський полковник Ґайл Галворсен. Нині йому 87 років. В розмові з «Німецькою хвилею» колишній пілот зауважив:

«Мені здається, що Берлін - це моя друга батьківщина. Адже в 48-49-му роках мені довелося тричі на день здійснювати посадку в берлінському аеропорту Темпельгоф».

Літаками Ґайл Галворсен захопився ще в дитинстві. Народився він 1920-го року в американському Солт-Лейк Сіті, дозвіл на право керувати літаком отримав ще у 21-річному віці. Починаючи від червня 1942-го року, Галворсен літав на військових транспортних літаках над південною Атлантикою.

Коли в 1948-му радянська влада розпочала блокаду Західного Берліна й постало питання переправлення гуманітарних вантажів до заблокованого міста, він знову сів за штурвал машини. Ґайл Галворсен:

«На брифінгах нам щомісяця говорили, що Сталін хоче спочатку заволодіти Західним Берліном, а вже потім взяти під свій контроль і всю Західну Німеччину. Від блокади страждали передусім жінки й діти. І коли мені вперше довелося літаком транспортувати борошно до Західного Берліна, то я побачив, як радіють його жителі. Тоді, я думаю, ми й перетворилися на справжніх друзів. Ми опинилися в одній команді.»

Але Галворсен не захотів обмежуватися перевезенням тільки «звичайних» вантажів. У липні 1948-го він побачив групу берлінських дітей біля аеродрому «Темпельгоф». Пілот хотів дати їм якийсь гостинець, але крім двох жувальних гумок у нього в кишені більше нічого не знайшлося. Тоді він розділив між дітьми те, що мав, пообіцявши наступного разу привезти більше і скинути прямо з літака.

Галворсен виконав свою обіцянку. Перед тим, як кидати солодощі над Берліном, він прив'язав їх до хустинки, аби вони м'якше приземлялися. Ця ідея сподобалася і його колегам. У такий спосіб до кінця повітряного мосту тисячі берлінських дітей отримали понад 20 тонн шоколаду, цукерок, жувальних резинок.

87-річний Ґайл Галворсен і сьогодні із захопленням згадує про свої польоти над Берліном і не перестає дивуватися майстерності, з якою генерал Уільям Таннер організував повітряний міст:

«Кожен, хто був причетний до повітряного мосту, мав так би мовити виконувати свою партію на власному інструменті. Кухарі, поліцейські і особливо, як мені здається, механіки. Без них у повітря не піднявся б жоден літак. Взимку не вистачало ангарів – літаки доводилося обслуговувати під відкритим небом. Пальці цих хлопців буквально примерзали до гвинтів, коли замінювали двигуни. Армія займалася розподілом вантажу, військово-морські сили піклувалися про постачання нової партії допомоги, яка надходила через Атлантику. Це була справжня симфонія, як сказав генерал Таннер».

Від 26 червня 1948-го до 12 травня 1949-го американці й британці здійснили загалом понад 270 тисяч польотів і переправили до Західного Берліна два мільйони тонн гуманітарного вантажу.

З Ґайлом Галворсеном розмовляла Крістіна Берґманн