Андрій Курков та Юрій Андрухович у Боннській студії радіо "Німецька хвиля"

Сьогоднішній випуск радіожурналу "Світ культури" присвячено сучасній українській літературі та її ролі в суспільстві. Причому не лише в українському. Справа в тому, що гості нашої передачі - це відомі українські письменники, яких добре знають за межами України. Я сердечно вітаю в боннській студії "Німецької хвилі" Андрія Куркова, автора бестселера про пінгвіна Мішу "Пікнік на льоду" і цілого ряду інших популярних книжок. У нашій передачі бере участь також Юрій Андрухович, автор романів "Московіада", "Перверзія", збірок ессе. Обидва письменники часто бувають у Німеччині, українська програма "Німецької хвилі" мала нагоду поговорити з обома митцями восени минулого року на Франкфуртському книжковому ярмарку. І тоді розмова у нас була про бестселери. А саме про те, чому українським письменникам і видавцям досі не вдається поставити книговидання на справді комерційну основу? Так, щоб книжка, у тому числі й художня, була не лише явищем мистецтва, а й товаром. Наші гості представляють протилежні напрями сучасної української літератури. Андрій Курков народився в Києві, розпочинав свою кар"єру митця в кіно і пише російською мовою. Його книжки вже давно мають стабільну аудиторію за кордоном, причому не лише в Росії, а й у Німеччині, Великобританії, Франції. Юрій Андрухович походить із заходу України, з Івано-Франківська, пише інтелектуальну прозу українською мовою, але і його книжки вже пробили собі шлях за кордон. Зокрема, збірка його ессе під назвою "Остання територія" нещодавно вийшла друком у Німеччині. Але сьогодні ми поговоримо про політику. На початку перебудови українські письменники були рушійною силою суспільних змін. Вони, зокрема, були ініціаторами створення Народного руху, тоді він називався "Народний рух за перебудову". А яку роль у суспільстві зараз відіграють письменники? Юрій Андрухович: Я думаю, що ситуація різниться доволі відчутно від тієї ситуації зламу 80-х-90-х років - в тому сенсі, що письменників сьогодні досить важко назвати рушіями якихось суспільних процесів. Натомість я відзначив би достатньо відчутне зростання літературної якості, яке відбулося на тлі дедалі глибшої ізольованості письменників від суспільних процесів. Водночас кристалізувалася певна літературна професійна вимогливість, що спричинило цілий ряд надзвичайно цікавих літературних явищ, текстів. І в цьому полягає на мій погляд головна, і в тому числі суспільна роль письменництва - писати добре, пропонувати читачеві високоякісні літературні тексти. Повернемося до нашого нещодавнього минулого. Тоді дуже багато письменників пішло у політику. Багато з них стали народними депутатми. Вони й досі залишаються народними депутатами, тобто їх вже кілька разів обирали до парламенту. Але є багато людей, які кажуть, що добре, аби кожен робив свою справу. Не треба письменникам йти у політику, краще нехай вони пишуть свої твори, краще хай вони поліпшують якість цих творів, якість літератури. Крім того, чи варто "чистим" людям: поетам, прозаїкам займатися такою "брудною справою"? Андрій Курков: Справді, більшість письменників, які стали депутатами - це поети. Поет - це постать більш публічна, ніж прозаїк. Хоча є публічні прозаїки і мають бути камерні письменники, які ховаютьс від усіх, як, наприклад, Костянтин Москалець, і пишуть дуже цікаві книжки, впливають на своїх читачів книжками. Є люди, які впливають своїм ораторським мистецтвом чи думками. Звичайно легше виступити перед великою аудиторією як письменник, розказатии якісь свої думки, і при цьому не написати книжки. Хоча все-одно залишаєшся письменником, тому що впливає - конкретно відчуваєш зворотню реакцію. І зараз, коли читають набагато менше, ніж раніше. Тому і є, звичайно, у письменників бажання отримати цю реакцію. А найлегший шлях - це піти у політику і займатися публічною діяльністю, далекою від письменства. Ви сказали, Андрію, що книжки зараз читають досить мало. Тобто аудиторія для письменників не стає ширшою, вона стає вужчою. І головним чином це полягає в тому, що видавнича справа в Україні не дуже добре розвинена, вона переживає певну кризу. Яким чином можуть впливати письменники на життя, якщо трибуни у них фактично немає? Юрій Андрухович: Я б тільки уточнив, що на мій погляд видавнича справа в Україні переживає кризу. Це коректно і нейтрально сформульовано. Насправді видавничу справу в Україні загнали в кризу. А хто ж її загнав? Рідний уряд, український уряд. Але повертаючись до вашого запитання, я бачу достатньо парадоксальні тенденції. Я міг би говорити про певні різноспрямовані тенденції, які водночас існують в тому самому українському часі й просторі. З одного боку я згоден з тим, що, якщо ми базуємося, скажімо, на абсолютних цифрах книжкових накладів, то в нас безумовоно впродовж 90-х років і на сьогодні можна зробити такий висновок, що у нас читають менше, ніж читали, скажімо, у 70-і роки. Коли, наприклад, історичні романи Загребельного виходили і видавалися накладами по 100 тисяч примірників, а то й більше. Сучасний письменник може тільки мріяти про такі наклади? Андрій Курков: Тут є багато різних аспектів. Письменник може сам себе "розкручувати", допомагати видавцю пропагувати свої книжки і їздити, як, зараз, до речі, і Юрій їздить, і я, і інші письменники. Ми повинні повернути до себе читачів. Юрій Андрухович: В той же час я би хотів сказати про якусь протилежну тенденцію. Такого буму навколо літературних вечорів, який мені доводиться переживати за останні роки, я не знаю, чи колись таке в Україні існувало. Коли просто натовпи людей намагаються потрапити на цей літературний вечір, чи на цю зустріч з автором чи кількома авторами, тому що ідеться загалом не про літературу, до певної міри вже померлу, йдеться більше про життя, йдеться про подію. Тобто йдеться не про текст, записаний, зафіксований і надрукований на папері, а про слово, мовлене зараз, прочитане зі сцени... До речі, це публіка, за моїма спостереженнями на 95 відсотків - молодь. Це люди віком від 20-ти до 25-ти, може до 30-ти років. У кожному разі було б цікаво ще соціологічно дослідити цей тип людей. Але мені здається, що це є свідченням того, що цей процес може просто переходить у якусь інакшу нову якість. Може це у всьому світі зараз менше читають? Тобто молодь, яка приходить на ці літературні вечори, приходить слухати, приходить на хеппенінг? Вона не обов"язково купує книжку, але хеппенінг її, безумовно, цікавить. Вона свідома того, що тут відбувається щось цілком неповторне, єдине, унікальне. Це подія. Який ваш прогноз на найближче майбутнє не лише у політиці, а взагалі у взаємодії письменників і суспільства в Україні? Якщо пофантазувати оптимістично, то мені здається, що в Україні багатьох наших прекрасних авторів українські читачі пізнають щойно після їхніх перших серйозних успіхів за кордоном. Це є така певна суто українська характерна риса, яка полягає у відчутному скептицизмі до всього свого. Якщо це своє, то його якість не підтверджена кимось збоку, кимось стороннім. І от на мій погляд наша література перебуває сьогодні на порозі серйозного відкриття своїм же читачем на Україні. Тобто я переконаний, що вже через декілька років тут, скажімо, у Німеччині будуть знати вже цілий ряд імен нової української літератури. Зараз зацікавлення зростає. І в такий спосіб вони будуть знову повертатися і до своїх читачів в Україні. Андрій Курков: Я згоден повністю. Я оптиміст. Я нещодавно побував у Польщі. Із задоволенням подивився на 7 чи 8 нових книжок українських авторів, які вийшли в польських видавництвах. Вийшли друком і Тарас Прохасько, і Наталка Сняданко, і Оксана Забужко і кілька книжок Юрія. Зацікавленість є. Книжки ідуть на Захід. А це означає, що вони повертатимуться на Схід, додому, вже в іншому якомусь вимірі, з іншим знаком якості. Тому що ми якось так відмовилися від радянського знаку якості, а свого не зробили. Марія Копиленко