Кахідзе: "Слід проживати війну з тими, хто перебуває там"

Мама української художниці Алевтини Кахідзе живе на південному сході України, у містечку Жданівка. Щоб поговорити з дочкою, вона щоразу мусить йти на місцевий цвинтар: тільки там є мобільний зв'язок. Художниця записувала розповіді матері про те, що відбувається в зоні бойових дій, а потім створила на основі їхніх розмов перформанс "Дзвінки з кладовища", який показала 11 вересня у церкві Святої Гертруди в Кельні.

20 років мати Алевтини Кахідзе працювала в дитячому садку. Зараз жінка на пенсії. Вона продає квіти на ринку. Жінка розповідає дочці, що не боїться ходити через блокпост, бо там стоїть її сусід. Розповідає і про те, що люди вже звикли до обстрілів і, попри війну, купують квіти.

Дійство супроводжують ілюстрації життя в Жданівці, виконані Кахідзе у відверто дитячій манері. Самі малюнки - частина виставки в Академії мистецтв світу в Кельні. Зокрема, на них зображене кладовище і той шлях, який долає мати Алевтини Кахідзе, щоб почути свою доньку. В інтерв’ю DW художниця розповіла про те, чому їй так важливо проживати війну разом з мамою і передавати свої відчуття іншим.

DW: Яка мета вашого перформанса?

Алевтина Кахідзе: Я вирішила, що війна рано чи пізно завершиться, а ми з мамою зустрінемось. І якщо я не проживу з нею цю війну, то як ми будемо спілкуватися далі? Якщо вона стільки пережила, а я нічого не знатиму про це. Це порівняння справедливе як для України, так і для всього світу. Потрібно проживати війну з тими, хто перебуває в зоні конфлікту.

Раніше ви говорили про важливість спільного досвіду в людей - тільки тоді вони зможуть розмовляти і домовлятися. Ваша робота саме спрямована на передачу цього досвіду?

Частково я переживаю цей досвід зі своєю мамою, та це навряд чи можливо повною мірою. Але коли я телефоную, а вона не відповідає, я, звичайно, сильно хвилююсь і переживаю. Крім того зрозуміло, що все мистецтво так працює: воно намагається передати досвід крізь століття, кордони. У даному випадку йдеться про знання про війну. Нам потрібно усвідомлювати те, що відбувається, для того, щоб це не відбулося у майбутньому знов. Я сама була нещодавно в Слов'янську та Краматорську - це зовсім поряд із так званою лінією зіткнення.

Чи правильно в такому випадку вважати, що війну спровокувало те, що між людьми не вистачає розуміння, недомовки?

Не тільки. Є речі, які є передвісниками війни: це маніпуляції, брехня, неспроможність домовлятися та приймати точку зору іншого. Якщо всі ці речі існують в суспільстві, а війни поки що немає, то вона може розгорітися в дві секунди. А коли я говорю про маніпуляцію і брехню, маю на увазі всі країни, які втягнуті в цей конфлікт. Чому про Україну говорять так, наче це не багатомільйонна країна? Вона теж має свій погляд на речі. Знову ж таки Майдан і війна - це взаємопов'язані явища, але Майдан не причина війни, хоча деяким політикам та ідеологам дуже хотілося б об'єднати ці дві події у причинно-наслідковий зв'язок. Якщо говорити про мою маму, то вона не розділяла цінності Майдану, але коли в місті, де вона живе, з'явились російські прапори, вона зайняла достатньо жорстку позицію.

Яку позицію вона займає?

Багато хто поїхав із зони конфлікту, а моя мама вирішила залишитись, і це абсолютно свідоме рішення. Я вважаю, моя мама достатньо послідовна, вона не змінює своєї думки. Її позиція людська, пацифістська, вона просто хоче, щоб закінчилась війна і перестали гинути люди. Я не пригадую, щоб вона мала симпатії до проросійських сепаратистів. Вона просто іноді розуміє, що вони молоді і нічого не тямлять, і іноді вона їх жаліє як молодих хлопчиків, які опинились у складній ситуації.

Образ моєї мами - це саме образ мудрої, чесної людини. Ти запитуєш її, хто стріляє, а вона каже "Я не знаю". Мирний мешканець і не може знати, хто стріляє, не може коментувати військові дії: він просто заручник ситуації. Я говорю про людину, яка вже на пенсії, яка ніколи не робила спроб змінити політичну реальність і стала заручником того, що відбувається.

Що може зробити художник для того, щоб змінити ситуацію?

Мало що. Потрібна мужність, щоб визнати, як мало ти розумієш. Я дуже мало знаю. Для мене це сумна відвертість. Я тільки можу говорити про те, що розповідає моя мама, я вірю їй і вважаю це правдою про війну. Мені теж важливо розуміти, що там відбувається, і все, що я можу для цього зробити, щодня телефонувати мамі.

Розмови дають розуміння того, що відбувається: хто там, що це за люди, до чого все це йде. І якщо людина здатна сприйняти ці діалоги як відчуття викликані війною, тоді щось відбувається. Коли ти розумієш, що конфлікт набагато складніше, ніж його уявляють собі з геополітичної точки зору. Наприклад, розумієш, що коли окуповані території знову будуть під контролем України, то їм треба буде докласти колосальних зусиль, щоб гармонізувати суспільство.

Як можна об'єднати людей?

Для цього важливо знати, кому їх потрібно розділяти. Потрібно говорити про мир і цінувати його. Ми вже два роки живемо у непростій ситуації і ми частково самі винуваті в тому, що не збудували такої держави, де люди не підглядали би за іншою країною і не порівнювали би кількість грошових знаків. І не обирали би ту сторону, яка пропонує вищу пенсію. Потрібно виховувати людей, щоб вони могли самостійно розбиратися в тому, що відбувається, використовувати знання та культуру. Це дуже складний виклик для України, і я не знаю, наскільки вона готова його прийняти.