Цього року в мене екватор.
Коли 24 серпня 1991-го Україна проголосила себе незалежною, мені був 31 рік. Нині 31 рік виповнюється їй, незалежній Україні. Виходить, що станом на тепер я рівно половину свого життя жив у радянській Україні, а ще одну половину - в…
Ну власне. Тут питання - в якій?
Найпростіше відповісти епітетами з вікопомної Постанови Верховної Ради УРСР: у незалежній демократичній. Утім, як показала подальша, після 24 серпня 1991-го, історія моєї країни, обидва епітети слід було розуміти ідеалістично - як ціннісні орієнтири, самоідентифікація "на виріст". Справжніх, а не декларованих незалежності й демократії слід було ще досягти. Їх неможливо начаклувати жодною постановою - навіть якщо та постанова від самої Верховної Ради.
Читайте також: Таня Малярчук: Право на минуле
Реалістична ж оцінка країни, в якій я жив (і продовжую жити) починаючи з 24 серпня 1991-го, була б не такою простою.
Почнімо з популярного в тодішні постмодерні часи префікса. Пострадянська, посткомуністична, посттоталітарна. Була вона такою? Звісно, була.
А є ще прикріший префікс: недо-. Добре б тут розгулятись, але не варто.
Уже з другої половини 1990-х про неї цілком слушно можна було стверджувати ще багато-пребагато малоприємних речей. Олігархічна, корумпована, поліційна і заодно кримінальна, неправова, несправедлива. Була вона й такою? Була.
Наскрізь інфільтрована зрадниками та аґентами ворожого впливу, причому на найвищих державних посадах і в найголовніших політичних ролях? Була.
Занедбана, занепала, байдужа сама собі, провінційна, нікому не цікава? Врешті-решт - бідна? Так, на жаль, і серед цих епітетів є такі, що більшою або меншою мірою корелюють із дійсністю.
Але є одне дуже цікаве "але".
Попри всю в'язкість, увесь "опір матеріалу", попри всю видиму повільність, а іноді й безнадійність, Україна таки просувалася (переважно, як черепаха, проте зрідка - стрибкоподібно) до своїх ідеалістичних цілей: бути незалежною, бути демократичною. Ба більше - на початку нового тисячоліття вона рішуче дописала собі ще один орієнтир, європейський. Він не взявся знікуди й не був забаганкою багатовекторних і хитруватих еліт. Його сформулювало громадянське суспільство, дійшовши консолідованого висновку про те, що без європейської перспективи ані справжня незалежність, ані демократія нам не світять. Це щось триєдине, три в одному - Європа, демократія, незалежність. За великим рахунком, 31 рік української державності є нічим іншим як історією фантастичного успіху - коли, попри всі "невтішні прогнози" та "тверезі прагматичні оцінки", неможливе таки збувається й демонструє стійку життєздатність навіть у найнесприятливіших внутрішньо- і зовнішньополітичних обставинах. Цей тренд виявився до тієї міри неочікуваним, що ззовні країни його довго не хотіли зауважувати або сприймати всерйоз.
Читайте також: Ганна Улюра: Підлітки свідчать про війну
Усі, крім Путіна. Той, на жаль, і зауважив його, і дуже всерйоз до нього поставився. По-своєму, звісно.
Оголошуючи вночі 24 лютого свою "спеціальну воєнну операцію", Путін навряд чи планував зіпсувати нам 31-й День Незалежності, який мав настати рівно за пів року. Шість місяців?! Такої, аж надто довгострокової, перспективи для нього в цьому випадку не існувало. Все мало відбутися ледь не блискавично - як не протягом 72 годин, то в кожному разі за півтора тижня щонайпізніше. Який ще День Незалежності?! До 24 серпня світ уже й забуде, що була колись на мапах якась Україна, недоречна недодержава, failed state, "окраина".
Проте от уже і 24 серпня, тобто пів року минуло, тобто рівно шість місяців, а його "воз и ныне там", бо український опір виявився не лише відчайдушним, запеклим і саможертовно-героїчним, але й ефективним, успішним та продуманим. Як мені з цього вив'язатися, страждає подумки Путін і гарячково шукає шляхи для термінового "перемир'я", що дозволило б йому відчути себе (а головне - продати себе своєму оточенню) хоч якимось переможцем.
Але Україна в жодному разі не збирається відповідати йому взаємністю і приймати його хитромудрий план до виконання. 31 рік не минув даремно і зробив нас сильнішими. В будь-якому разі - досвідченішими.
"Що побажати вам особисто і всім українцям до вашого Дня?" - запитують мене. Й відразу знаходять відповідь: "Якомога швидшого припинення війни і настання миру!"
"Це чудове побажання", - дякую я.
"А що бажають одні одним самі українці?"
"Не зовсім того, що бажаєте ви, - відповідаю. - Бо ми бажаєм одне одному перемоги. На рівні публічному і, що важливіше, на рівні приватних людських стосунків також. Мир - це прекрасно. Але без перемоги його не буде. Все надзвичайно просто."
Ми вже терті, биті й бачимо все незамутнено, ясно.
Без перемоги не буде миру. Без незалежності - демократії. Без демократії - Європи.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.