Переможниця World Press Photo: Ця відзнака окроплена кров'ю

Українська фотожурналістка Юлія Кочетова стала однією з лауреаток регіонального етапу престижного міжнародного фотоконкурсу World Press Photo 2024 в категорії Open Format. Це великий успіх, адже з-поміж 61 тисячі фотографій, надісланих 3851 фотографом, регіональними переможцями стали лише 24 роботи. 

Регіональний етап конкурсу, започаткований у 2022 році, передбачає, що в кожному регіоні, у кожній частині світу - Азії, Африці, Європі, Північній і Центральній Америці, Південній Америці, Південно-Східній Азії та Океанії - визначають переможців у чотирьох номінаціях: Singles, Stories, Long-Term Projects, Open Format. Із 24 регіональних переможців оберуть лауреатів глобального конкурсу. Їхні імена та проєкти стануть відомі 18 квітня. 

Окрім участі в конкурсі World Press Photo, Кочетова має великий послужний список. Вона фотографує для таких всесвітньовідомих видань, як The New York Times, The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg та багато інших. Кочетова фотографувала Крим під час анексії, а з 2014 року знімає війну РФ проти України. Вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин, а також стала кавалеркою ордена "За заслуги" III ступеня.

DW: Пані Юліє, це вже не перша ваша міжнародна нагорода. Що значить для вас перемога у престижному конкурсі World Press Photo?

Юлія Кочетова: Будь-яка нагорода за війну - це великий біль і трагедія. Моє життя до війни, до 2014 року, мене абсолютно влаштовувало. Звістку про нагороду я отримала 20 лютого, якраз у десяту річницю розстрілів на Майдані. Для мене Майдан був одним із найпрекрасніших і найстрашніших досвідів за життя. Тому я відчувала себе дуже дивно. Я не можу сказати, що нагорода стала для мене радістю. Можливо, якби це була інша війна або інші обставини, я б могла святкувати. Але для мене така відзнака окроплена кров'ю, бо моя змога подаватися на конкурси, отримувати велетенську кількість любові, показувати фотографії по світу мають дуже високу ціну. Тому в мене дуже змішані почуття.

Чому ви вирішили податися на цей конкурс?

Декілька колег писали мені і просили податися. Після дуже болючої перемоги робіт з Маріуполя Жені Малолєтки минулого року я відчувала, що на міжнародних майданчиках було дивне сприйняття українських фотографів. Коли я торік була у Франції, я питала в організаторів: "Чому немає українських проєктів про нашу війну? Чому про війну в Україні говорять всі, але крім нас?" І я відчула, що ми стали екзотикою. Декілька людей мені сказали: "Так у нас був проєкт з України - про Маріуполь". Тоді в мене було відчуття, що нам нібито дали квоту, а далі нам будуть показувати, як виглядає війна. Відчуття, що ти втрачаєш суб'єктність, і ця історія розповідається кимось іншим, з іншими контекстами, з іншою глибиною емпатії. Тому це мене мотивувало.

Читайте також: Фотографія року - "свідчення воєнних злочинів РФ"

Я щиро вірю, що виключно історія людини може запам'ятатись. Податись на конкретно цю нагороду мене мотивувало заохочення колег, очевидний спад уваги світу до нашої війни і бажання, щоб у цієї історії була українська суб'єктність. В Україну приїжджають фотографи з усього світу і показують дуже часто одні й ті самі картинки. У нас, місцевих фотожурналістів і фотожурналісток, зовсім інша глибина і занурення в історії.

Ви перемогли в категорії "Відкритий формат". Можете розказати про свою роботу?

Я подала мультимедійний проєкт. Там є мої фото та ілюстрації з цих фотографій. Їх зробив художник Олександр Ком'яхов, який нині захищає Україну в лавах Сил оборони. Також у проєкті підкладена музика Дар'ї Коломієць.

В категорії Open Format можна подавати мультимедійні проєкти, відео, щось на межі з мистецтвом, але на базі фотографії. Якби не було цієї категорії, то я б не подавала свої фото. World Press Photo  вважається фотожурналістською премією у класичному її розумінні. Те, що роблю я, не є класичною фотожурналістикою. Це мікс різних медіумів і щось міждисциплінарне. Мені видається, що війна не може бути передана виключно одним медіумом - лише візуально. Ти маєш чути, відчувати її запахи, найголовніше, ти маєш її відчувати на рівні тіла. Саме тому я працюю зі змішаними медіумами.

Чи могли б ви детальніше розповісти про кілька фотографій, які подали на конкурс? Хто на них зображений?

Одна з важливих для мене - світлина Анастасії Музики у стабілізаційному пункті в Бахмуті, яка у складі добровольчого батальйону "Госпітальєри" змінює крапельницю і дуже-дуже уважно дивиться. Бо від чіткості її рухів залежить життя. Для мене стабпункти - це концентрована війна, адже такої тиші між моментами, коли немає поранених, я ніколи не чула. Зазвичай, у той момент усі дивляться в телефон, тому що це дуже виснажлива робота. Я не уявляю, як її робити щодня. Коли привозять поранених, усі починають працювати. В лавах Сил оборони України багато надзвичайних жінок і дівчат. Я відчуваю, що їхнє зображення недостатньо представлено в ЗМІ.

Ще один важливий для мене знімок з церемонії нагородження на День журналіста. Ця церемонія розпочиналась із нагородження тих, хто загинув під час виконання службових обов'язків, і їхні сім'ї отримувала нагороди посмертно. На фото Тетяна Мединська отримує посмертно нагороду свого чоловіка Максима, який загинув на війні у 2022 році. Я вчилася з Тетяною і Максом в Інституті журналістики, жили разом у гуртожитку.

В ту секунду я думала, що зовсім ніхто не розповідає про те, що бути президентом країни у війні - це дивитись в очі рідним тих, хто загинув. І що в тому насправді набагато більше сміливості, ніж в усьому медійному образі. Я тоді теж отримувала нагороду, і для мене було важливо, що найпершими нагороди вручали посмертно. Крім того, ця фотографія про цю конкретну сім'ю, про Максима, про його вибір і про його служіння, і про Тетяну.

Ще одне знакове фото, де рука притискає кровотечу. Це Іра з позивним "Чека" з "Госпітальєрів" на Авдіївському напрямку 28 жовтня 2022 року. Це фото про те, що таке боротись за життя - в одну секунду в одній точці ти дуже сильно тиснеш, і від того, наскільки сильно тиснеш, залежить, чи виживе людина.

Також хочу сказати про фото з тренування рекрутів 68-ї бригади після того, як вони звільнили Благодатне. Ми приїхали на полігон, і я побачила, що всі ці тренувальні окопи, по яких вони бігають і тренуються штурмувати, квітнуть. Я побачила жовто-сині квіти, які резонують з кольорами прапору України. Мені було так страшно від того, що природа начебто не поламалась. Весна приходить, квіти починають квітнути, життя оновлюється в той момент, коли в моїй країні йде війна і людство поламалося. Найстрашніші речі відбуваються - росіяни ґвалтують дітей, і ми живемо з картинками в голові закатованих цивільних в Ізюмському лісі. Мене так вразив контраст буяння життя й окопу, який про смерть. Мені подобається на цьому знімку те, що там немає конкретного портрета. Тут є відчуття про військового, який іде в темряву, а навколо буяє життя. 

Мене зацікавило фото з підлітком, який тримає прапор України на фоні будинку. Розкажіть про це фото. Хто на ньому зображений?

Діти, які ростуть у часи війни, грають у війну. Можна до цього дуже по-різному ставитися. Мені особисто від цього страшенно боляче. Цей малий робив блокпост на межі Харківської і Донецького областей в невеличкому селищі. Я побачила цього хлопця, який розмахував українським прапором, і підійшла до нього. Я запитала, навіщо тут блокпост, а він каже: "Треба підняти український прапор, тому що тут багато "орків" лишилося". Я уточнила, чи має він на увазі проросійськи налаштованих людей, він каже: "Так. Але я хочу, щоб тут був наш прапор". Його кристалізоване розуміння в його віці про те, що тут має бути наш прапор і що цей прапор перетворився на символ звільнення наших міст, - для мене був дуже сильний образ. Я не знаю, звідки у цієї дитини таке чітке розуміння і відчуття причетності.

Що найбільше вас приваблює у фотографуванні? І чому чи вирішили стати воєнною фотожурналісткою?

Терпіти не можу, коли мене так називають. Звісно, журналістська робота - давати визначення, тому я розумію, чому мене називають саме так. Але я завжди говорю, що не вважаю себе воєнною фотографкою. Я людина, яка знімає війну, тому що війна в моїй країні. Це вибір, який зробила не я. Я була б щаслива жити без війни і знімати портрети, розповідати про невоєнні теми. Адже світ велетенський і прекрасний, і в ньому так багато, окрім війни. Але я змушена знімати війну. Я знімаю половину свого життя, завдячуючи татові, художній школі та розумінню, що фотографія - це можливість заморозити момент. Коли я в 17-річному віці зрозуміла, що фотоапаратом я можу зберегти конкретну секунду, то це було одкровення на рівні, що я керую світом і можу все. Нині мій фокус - теми і люди на межі смерті. І я хочу їх зберегти принаймні на своїх фотографіях.

Що вас найбільше вразило за час війни РФ проти України?

Не хочеться міряти горе, але говорячи з особистої перспективи, то це фотографії з похорон моїх друзів. Коли фото, яке несуть перед труною, це портрет, який робила я. З цим дуже важко жити. Коли людей, яких ти любиш, забирає війна, це найболючіший досвід. Я пам'ятаю похорон Макса Левіна, який дуже багато часу провів на війні з 2014 року. Під час його поховання я пам'ятаю нескінченний звук затворів фотоапаратів. Адже дуже багато фотографів прийшло, які прощалися з ним і знімали це для ЗМІ.

Читайте також: Журналісти стали частіше гинути через війну в Україні - звіт

Також нещодавно я була на Вінниччині на могилі мого друга Колі Рачка. Там на надгробку - фото, яке робила я. Пам'ятаю, що під час зйомки ми жартували, що будуть класні фотки для Тіндера (сайт знайомств. - Ред.). Тому бачити насильницьку смерть боляче, але найболючіше, це поховання друзів.

Над чим працюєте зараз?

Нині я перебуваю у Краматорську, працюю для німецької газети Die Zeit. Це буде велика аналітична стаття про те, що відбувається на передовій. Ми працюємо з різними підрозділами. Тому тут у мене класичне репортерське завдання. Але щоразу, коли я працюю над матеріалом, то завжди думаю, що хочу забрати з цих зйомок.

Фото для проєкту, який отримав відзнаку на World Press Photo, були переважно зняті саме під час таких відряджень. Я дуже багато чого встигала зняти для себе - що не було опубліковано, було занадто поетичним для медійного формату.

Читайте також: Смерть Вікторії Амеліної: нове українське розстріляне відродження

Також нині працюю над недописаною книжкою Віки Амеліної, яка загинула під час російського ракетного удару по Краматорську. Я маю за честь сфотографувати героїнь для цієї книги. Книга має вийти у січні 2025 року в США, Великобританії та інших європейських країнах.