Українка про полон: Жінки-наглядачі були набагато жорсткіші

Військовослужбовиця полку Національної гвардії України "Азов" Олеся Мельниченко від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого воювала на Азовсталі, потім були вісім місяців російського полону - спочатку в Оленівці, згодом у Таганрозі. Лише наприкінці 2022 року за обміном полоненими дівчина повернулась в Україну. Кореспондент DW зустрівся з Олесею Мельниченко і поговорив з нею про пережите.

Deutsche Welle: Пані Мельниченко, як ви прийшли в "Азов" і де вас застало повномасштабне вторгнення РФ?

Олеся Мельниченко: Я працювала юрисконсультом в Запорізький обласній адміністрації, а після анексії 2014 року Росією Криму та нападу на Донбас стала волонтеркою. Потім допомагала пораненим, але відчула, що мені цього мало. 2015 року стала вояком полку "Азов". На базі в Урзуфі сортувала медикаменти, комплектувала медичні аптечки й займалася штабною роботою. 24 лютого весь склад нашого підрозділу виїхав у Маріуполь. Наше розташування було одразу в одному з бункерів Азовсталі. Була там до самого виходу "Азова" у травні 2022 року.

Чи доводилося вам брати участь у бойових діях?

Ні, в полку "Азов" жінок не беруть на бойові посади. Я виконувала ту саму роботу, але крім неї доводилося ще супроводжувати поранених в інший бункер, де був наш шпиталь. А також іноді охороняти склади. За ці два з половиною місяці нас дуже сильно обстрілювали гарматами й мінометами зі суходолу, корабельна артилерія з моря і бомбили літаками й гелікоптерами з повітря. Там я отримала свою другу контузію. Перша була ще 2016 року, коли ми привезли волонтерську допомогу на позиції. 

Як ви потрапили в полон?

Надійшов наказ від головкома виходити з Азовсталі. Без зброї, під гарантії збереження життя і подальшого повернення за процедурою обміну полоненими. 16 травня вийшла перша група поранених. З того дня нас вже не обстрілювали. Наш підрозділ виходив через три дні. Нам сказали, що можна взяти зі собою, ми спакували наплечники й пішли до мосту, де вже були росіяни. Там був обшук, а тоді нас посадили в автобуси.

Як відбувався обшук?

На диво нормально. Мене обшукувала жінка. Чоловік обшукував мій рюкзак і все було доволі делікатно. Напевно через присутність Червоного Хреста. А вже в автобусі до нас підбігали ДНРівці й поводилися не дуже адекватно. Кричали, щоби ми не дивилися на них, не піднімали голови, провокували, намагалися зняти з мене понівечені за два з половиною місяці на Азовсталі берці, але розмір їм не підійшов (сміється). Вони ще пропонували нам зробити їм грошові "пожертви". В мене склалося враження, що це був якийсь інстинкт грабунку. І що вони нас боялися. Навіть коли ми беззбройні вийшли з Азовсталі - все одно боялися. А тоді нас повезли в Оленівку.     

Як вам велося в дорозі й де вас там розмістили?

Дорога до Оленівки забрала близько трьох годин, але вже там ми ще майже добу лишалися в автобусах, нас дуже довго оформлювали різні структури. В той день нас було близько 100 осіб у кількох автобусах, і в колонії не встигали швидко заповнити наші анкети, зняти відбитки пальців і сфотографувати. Зрештою, дівчат відділили від хлопців і повели в дисциплінарний ізолятор.

Читайте також: Станіслав Асєєв: Якщо ми програємо, то "Ізоляція" накриє всю Україну

Які були умови утримання?

Камери були переповнені. В моїй шестимісній було в різний час від 19 до 28 жінок. Там не було водогону, воду нам носили в баклажках. Одну з баклажок ми розрізали і зробили щось подібне до таза, щоби прати одяг. Бо до кінця вересня ми лишалися в тому ж одязі, в якому виходили з бункеру на Азовсталі. Але нам давали мило і навіть пральний порошок. Зрідка давали шампунь, щоби помити голову. Але інколи зміна наглядачів "забувала" приносити нам воду, тому ми її завжди ощадили. Кілька разів видавали засоби жіночої гігієни. Туалет являв собою дірку в підлозі, яка була відгороджена стінкою заввишки до поясу. Спали хто на нарах, хто на карематах і спальниках, що були в нас в рюкзаках. Під кінець перебування у вересні нам вже всім видали матраци. Одна радість, що вікно в камері було з гратами, але без скла і ми мали через нього свіже повітря, бачили небо й раділи, коли туди заглядало сонце…

Чим вас годували в Оленівці?

Харчування було триразове, але порції маленькі. Їжі завжди не вистачало. Зранку давали кашу, інколи з ниточками м'яса. В обід давали мутну воду, яка в них звалася "суп", а ввечері знову кашу з рибою. Всі дівчата, які вийшли з полону, були значно "стрункішими", ніж до того. 

А чи надавали бодай якусь медичну допомогу?

В Оленівці іноді приходила лікарка, яка лікувала нас препаратами, які в нас забрали на самому початку. Це було краще, ніж якби нічим не лікували. Бо в багатьох дівчат боліло серце через те, що все це було дуже важко емоційно переживати. Були респіраторні хвороби, а ще в дівчат часто боліли шлунки через неякісне харчування. Але всі трималися, бо на той час ми вже пройшли пекло на Азовсталі й здатися зараз було б неправильно.

Яким був емоційний стан жінок, яких ви там бачили?

Жодного разу не було ані паніки, ані істерики. Ми підтримували одна одну, ми розмовляли, сміялися, навіть співали пісні, було відчуття, що ти там не сама. Все це якось нас дуже зблизило, на відміну від хлопців, ми там вже могли дозволити собі якісь жіночі емоції… Хоча, одного разу паніка була. Це коли стався теракт в сусідньому приміщенні, де через вибух загинули наші хлопці. Ми чули той вибух, чули як кричали поранені хлопці, чули як там щось горіло й гуло… Навіть у той момент ми намагалися не піддаватися істериці, хоча не знали, що відбувається і свідомість мимоволі малювала найжахливіші картини. Ми трималися за руки, заспокоювали одна одну і ставало трохи легше.

Читайте також:  Військовий експерт: В Оленівці могли застосувати термобаричний заряд  

Яким було ставлення до вас з боку наглядачів?

В Оленівці ставлення було доволі нейтральним. Все залежало від зміни. Одна зміна щодня виводила нас на прогулянку, інша могла не випускати. Коли нас 27 вересня перевезли до СІЗО в Таганрогу, ситуація змінилася. Там було стандартне тюремне харчування, я була в камері з трьома дівчатами, там було три ліжка, умивальник з проточною водою, нормальний туалет. Але на прогулянку нас виводили раз на тиждень і це було не у дворі, а в камері, де замість однієї стіни були ґрати. Якщо в Оленівці наглядачами були чоловіки, нас там не били, не катували, а лише іноді ображали якимись негарними словами, то в Таганрогу наглядачі були жінки, й вони були набагато жорстокіші. Ми цілий час відчували моральний тиск, нас водили коридорами з високо піднятими руками й низько опущеною головою… Більше я не хочу нічого розповідати, щоби не нашкодити моїм посестрам, які ще лишаються в полоні.      

Чи мали ви зв'язок з рідними й взагалі, що ви знали про події на волі?

Абсолютно нічого не знали й жодних контактів з рідними не було. Лише з деяких уривків підслуханих розмов наглядачів ми могли складати уявлення і дофантазовувати якісь новини. До всіх з "Азову" завжди було дуже підозріле ставлення і з боку наглядачів, і з боку офіцерів, які нас допитували. Ми були для них наче якісь бабайки, якими лякають дітей. На допитах намагалися домогтись зізнання, що вони були снайперами. Чомусь саме їх дуже старанно шукали серед жінок. Вони ніяк не могли повірити, що в "Азові" жінок в принципі не брали на бойові посади. Доходило до смішного, коли допит перетворювався на спроби дізнатися обставини становлення полку "Азов", хто був ініціатором його створення, хто були лідери. Таке враження, ніби їхньою метою було вивчення історії "Азову"... Вони ще цілий час роздивлялися татуювання наших людей, шукали свастики. А коли не знаходили, називали свастиками будь-які татуйовані слов'янські символи. Мені здалося, що вони були дуже здивовані, що ми виглядаємо і поводимося як звичайні люди.

Як вас відібрали на обмін полоненими?

Абсолютно собі не уявляю, як це відбувається. Можу лише сказати, що всіх, хто служив у полку "Азов", обмінюють дуже неохоче і в останню чергу. "Азовці" взагалі потрапляють далеко не на кожний обмін. 31 грудня нас несподівано підняли вранці, набагато раніше ніж зазвичай. Через віконце у дверях назвали прізвища й наказали збирати речі. Потім відвели в окреме приміщення де віддали наш одяг. Я з величезним полегшенням зняла ту зелену тюремну робу. Тепер ще довго не зможу носити нічого зеленого. Нам зв'язали руки й очі, я нічого не могла бачити й геть не знала, куди нас везуть. На наші запитання конвоїри "жартували", що нас ведуть на розстріл, або що переправляють до Сибіру. Тоді нас завантажили в літак, а коли ми кудись прилетіли, знову повезли автобусами. Лише коли в наш автобус зайшов чоловік і привітався словами "Слава Україні!", коли нам розв’язали руки й очі, я нарешті змогла підвести голову і почала розуміти, що це обмін. А коли побачила у вікні стенд з нашим прапором - тільки тоді дозволила собі заплакати…

З ким у вас відбулися перші зустрічі після повернення з полону?

Перших, кого я побачила ще на прикордонному пункті, були наші хлопці з "Азову". Ми їх не бачили вісім місяців, я тільки чула їхні голоси під час допитів, їх допитували в сусідньому кабінеті. А тут - це була велика радість! Ми обіймалися, роздивлялися вміст пакетів, які нам одразу видали організатори обміну. Як діти раділи фруктам, молочним продуктам, цукеркам. В полоні дуже бракувало солодкого, хоча раніше я ніколи його не любила. Потім нас всіх вивезли в Суми до лікарні, згодом мене перевезли в Київ. Тут мене в лікарні зустрів мій чоловік і відвіз додому, де я вперше побачила свою чотирирічну дитину й батьків. Я стала для них таким собі подарунком на Новий рік.

Який стан вашого здоров'я зараз? Чим ви хочете займатися надалі?

Стан досить добрий, хоча я ще перебуваю на стаціонарному лікуванні, але лікарі дозволяють виходити в місто, аби я встигала повернутися на процедури. Мене більше непокоїть доля ще близько 700 "азовців", що залишаються в полоні. Серед них є поранені, а також, дівчата, яким терміново потрібна якісна медична допомога. Найгірше там тим жінкам, які мають 45 і більше років. Вони мають хронічні хвороби. В полоні залишається і моя посестра, яку дома чекає шестирічний син, а її чоловік загинув на Азовсталі.

Наскільки травматичним стало перебування в полоні для вашої психіки?

Іноді я там думала, що краще було б загинути на Азовсталі, ніж переживати це пекло полону. Я справді боюся знову потрапити в полон. Але доля дала мені великий шанс - я вижила під бомбуваннями, пережила полон і можу жити далі. І тепер найбільше я боюся цей шанс змарнувати. 

Чим ви хочете займатися надалі?

Я парамедик, маю величезний й унікальний досвід з тактичної медицини. Тому хочу повернутися на службу, застосовувати й передавати цей досвід іншим. І ще, як людина, що має вищу психологічну освіту, я вважаю, що наших бійців, особливо в "Азові", дуже добре готують до участі в боях, навчають стійкості, незламності, але не вчать як себе поводити в полоні… Взагалі, перед повномасштабкою я вже думала про звільнення з війська, хотіла відкрити кафе, пекти солодощі, приділяти більше уваги дитині й жити повноцінним родинним життям. А тепер розумію, що з цими мріями доведеться зачекати. До самої перемоги - я буду в армії.