Руслана Данілкіна: "У мене немає ноги, але є мрії"

"Я дуже сумувала через те, що вижила, бо мені було надзвичайно складно прийняти себе нову", - каже Руслана. Військова сідає на лавку в парку, кладе біля себе милиці й веде далі: "Але я зрозуміла, що зараз хоч і без ноги, але я живу, можу встати й піти. Так, з милицями, але можу". Тож щодня вона встає і виходить на прогулянку Одесою. Життя в рідному місті, каже Руслана, дає сили, які їй зараз вкрай необхідні.

"Було страшно, але я дуже хотіла на фронт"

Рік тому Руслана Данілкіна вирішила стати на захист України й доброволицею пішла на фронт. На той момент дівчині було 18 років. Це рішення далося їй зовсім не просто й не одразу. Перші місяці повномасштабного вторгнення Руслана вагалася - військова служба неабияк лякала своєю невідомістю. "Найбільше я боялася того, що не знала, куди я їду та на який час покидаю свою домівку. Я розуміла, що не знаю, що буде далі. Але я дуже сильно хотіла, бо це моя країна, я її дуже люблю. І я розуміла, що чим нас більше, тим ми сильніші. Розуміла, що я не можу зробити щось велике, але я можу спробувати зробити хоч щось, що допоможе моїй країні. І тому я зібрала речі й поїхала", - згадує Руслана.

Неабияк надихав дівчину й приклад власних батьків, адже в 2015 році мама та вітчим Руслани служили в зоні АТО, а тільки-но почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, пішли на війну добровольцями. Руслана ж долучилася до лав ЗСУ у квітні.

Спочатку дівчині довірили роботу з документами в Запоріжжі, але вона швидко зрозуміла, що хоче працювати ближче до фронту. Через юний вік Руслані кілька разів відмовляли, проте вона все-таки домоглася свого й почала служити операторкою-зв'язковою. Щоденна служба тривала аж до дня, який розділив її життя на "до" та "після". 

"Я не хотіла вірити, що втратила ногу"

10 лютого Руслана з побратимами виконували бойове завдання на Херсонщині. За словами дівчини, того дня нічого не віщувало біди. Аж раптом почався артилерійський обстріл. Уламки касетних снарядів поцілили в пасажирське сидіння, де й перебувала дівчина.

"Пам'ятаю момент вибуху. Тоді я несвідомо сховала голову, наступний кадр зі спогадів: я вже тримаюся за коліна. Я одразу зрозуміла, що сталося, але я не хотіла вірити в те, що втратила ногу. Я питала у побратимів: "Що там?". Проте вони мовчали у відповідь", - згадує найстрашніший день.

Життя Руслані врятувала випадковість: повз їхньою машину проїжджали медики. Саме вони надали військовій першу допомогу, тим самим не дали їй загинути від втрати крові. Дівчину швидко перенесли до іншого авто, де вона й побачила моторошну картину: нога Русі лежала окремо від тіла. Від шоку й страху поранена військовослужбовиця заплющила очі. Так вона їхала аж до самої лікарні.

У Чорнобаївці Руслану прооперували. Медики намагалися зробити все можливе, щоби врятувати її ногу, але марно. Тож дівчині ампутували ліву кінцівку вище коліна. Того ж дня Руслану транспортували до Миколаєва, де вона пробула три дні. А далі дівчину відправили на лікування до рідної Одеси. Перші дні в лікарні Руслана постійно плакала, але згодом чітко вирішила: буде боротися за своє життя.

У той момент найбільшою опорою й підтримкою стала родина. Зокрема рідний брат Владислав та його дружина Ангеліна й досі постійно знаходяться поруч із Русланою. Також сил жити далі щоденно надають тисячі людей з усього світу, які надсилають дівчині слова підтримки у соцмережах. Нині на сторінку Руслани Данілкіної в Instagram підписані понад 37 тисяч користувачів.

"Я пам'ятаю перші операції в Одесі, коли люди тільки дізналися про мою історію, - розповідає військова. - Тоді мене привезли з операції в палату, а в мене просто не було часу, щоб думати про ногу, про те, чи болить вона. Я вся була в телефоні, бо мені писала величезна кількість людей. І продовжують писати досі".

"Я відмовилася від усіх знеболювальних"

Саме завдяки свої жазі до життя Руслана стала для багатьох символом сили та незламності. Утім, втрату своєї ноги дівчина прийняла не одразу. "Я не можу назвати точну дату, коли я прийняла цю реальність. Це було так: ось ніби я прийняла, ніби я звикла до себе, а потім я виходжу на вулицю, пройшлася, приходжу до палати і розумію: "Ні, цього не може бути!". Пам'ятаю, як через три-чотири тижні після ампутації я вийшла на прогулянку. Тоді мене сфотографував брат, а потім я дивлюся на ці фотографії, а я… без ноги. Тобто досі буває таке, що я забуваю. І я вважаю, що навіть до сих пір немає повного усвідомлення всього, що сталося", - говорить Руслана.

На питання про самопочуття Руслана відповідає, що нині почувається значно краще: як фізично, так і морально. Утім, навіть через два місяці після трагедії фантомні болі продовжують її переслідувати. "Я дуже давно відмовилася від внутрішньо-м'язових знеболювальних. Це моє власне бажання. Я прийшла до рішення, що треба припиняти їх вживати й відчувати ногу такою, як вона є. І коли я перестала все пити, то фантомні болі повернулися, але з часом вони почали потрохи притуплятися. Крім того, психолог мені пояснює, як саме я повинна доносити своєму мозку, що ніжки вже немає. Бо мозок пам'ятає мій образ, який був до поранення, і все ще передає туди імпульс. Тож через це й виникають болісні відчуття", - пояснює дівчина.

Нині Руслана приймає лише заспокійливі препарати, щоби підтримати свою нервову систему у цей складний період. До того ж, ще донедавна дівчину турбували сильні панічні атаки. Долати цю проблему крок за кроком допомагають заспокійливі й регулярна психотерапія.

"Хочу стати на ковзани й поїхати"

Загалом Руслана перенесла п'ять операцій. Нині дівчина проходить санаторне лікування й готується до протезування. Щоденно вона знімає мірки з ноги, щоби відслідкувати момент, коли кінцівка припинить худнути. Це вкрай важливо для вдалого підбору й встановлення протезу. Також невдовзі Руслана почне робити фізичні вправи, щоби розробити м'язи, які за два місяці частково атрофувалися.

Завдяки пожертвам Руслана зможе придбати сучасний протез німецького виробництва. Тільки-но дівчина його отримає й навчиться з ним жити, то візьметься за втілення своїх нових мрій. "Моя найпростіша мрія така: я хочу стати на ковзани й поїхати. А ще я мрію про велосипед. І навіть якщо в мене немає ноги, то це ж не означає, що я не можу втілити ці мрії", - говорить Руслана.

Попри всі випробування дівчина хоче бути мотивацією для інших постраждалих від війни людей, аби вони не втрачали віру в життя: "Я хочу показати людям, що все можливо, і не треба сидіти і ховатися. Якщо у вас щось сталося, так, це страшно, це боляче, але життя продовжується, його треба жити".