Алексієвич: Шлях до свободи в Білорусі ще довгий

Білоруська письменниця та нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич виїхала з Білорусі понад рік тому. Тоді їй здавалося, що це лише на кілька місяців. Реальність виявилася іншою. Нині вона живе у Берліні, де працює над новою книжкою про події 2020-го у Білорусі. Той рік, каже письменниця, закохав її у власний народ. "Дивишся на ці обличчя - і розумієш, що в цій країні ти хотів би жити", - написала вона після одного із серпневих маршів.

У великому інтерв'ю DW Світлана Алексієвич розповідає про свою нову книжку, визнає помилки, яких припустилася Координаційна рада в серпні 2020-го, і розмірковує про те, чим закінчиться "білоруська революція".

DW: Як людина, яка бачила не одну передвиборчу кампанію, чого ви чекали від виборів 2020 року?

Світлана Алексієвич: Я була абсолютно скептична. Але вважала за свій обов'язок проголосувати, хоча було зрозуміло, що це абсолютно безглуздо. У мене особисто - я маю чесно зізнатися - не було віри у свій народ. Мені здавалося, що люди не вийдуть на вулицю і ми житимемо й надалі так, ніби час зупинився.

Читайте також: Сергія Тихановського засудили до 18 років позбавлення волі у Білорусі

Коли після трьох днів побиття та приниження, після світлошумових гранат і гумових куль, які з десяти метрів б'ють, як бойові, після трьох днів, які потрясли весь світ, на вулиці вийшли жінки, а за ними - сотні тисяч людей, я була вражена. Усі ми були в захваті.

Що в ті дні вас найбільше вразило і потрясло?

Сотні заарештованих перебували на Окрестіна (ізолятор тимчасового утримання в Мінську. - Ред.), і було чутно, як їх б'ють, та батьки сиділи під стінами і нічого не робили. Думаю, грузини на цеглини ​​розібрали б цю в'язницю. Але наші люди просто чекали на своїх дітей.

Стільки людської гідності було в цих подіях, і я дуже хочу про це написати в своїй книжці. Коли з в'язниці випустили чергову групу затриманих, їх дуже швидко розібрали друзі та батьки. Залишилася лише одна дівчина. Хтось із волонтерів запитав: "Мама забере тебе?". А вона відповіла, що їй немає куди їхати: "Мене не пустять додому, скажуть, що мені так і треба".

Вразило і те, що в протестах брало участь так багато молоді, щодо якої ми всі любили побурчати. І старше покоління вразило. На одному з маршів пенсіонерів журналіст запитав старого, який важко пересувався: "Ну а ви чого тут? Вам же важко". А той відповів: "Я все життя мовчав, можна сказати, зрадив своїх дітей. Все, що я можу встигнути, - піти і сказати своє слово".

Читайте також: Відомі учасники білоруського протесту про нове життя в Україні

Я збираю свідчення нашої гідності. Це важливо для всіх нас, особливо зараз, коли ми в руках військових, коли громадянське суспільство знищено. Я не назву це поразкою - швидше, зупинкою руху. Тому що все пережите нами нікуди не зникне. Але свобода, як ми тепер зрозуміли, це довгий шлях.

Чи можуть такі люди як Лукашенко в принципі відмовитися від влади?

Думаю, ні. Влада завжди була його таємною мрією. Але я пам'ятаю людей, які виходили на марші, - вони не думали про якесь збройне повстання. Для нас це було свято - свято відкриття, захоплення. Захоплення собою.

До цих днів у кожному з нас жила недовіра до власного народу. Раніше кожен жив у собі і не знав, що нас так багато. Ми нарешті побачили це та зраділи. А потім, звісно, ​​змарнували час. Потрібно визнати, що керівництва протестами як такого не було. Координаційна рада не керувала тим, що відбувалося. А нам треба було не йти з вулиці, доки не пішов би Лукашенко.

Читайте також: Рік протестів, кризи, репресій. Чи є вихід з білоруського глухого кута?

Я була проти крові, і весь час це повторюю. Інакше ми потрапили б у той простір, у якому в нас не було б морального пріоритету. У ті дні ми перемагали мудрістю, гандизмом. Ми так перемогли світ. Нас неможливо було розтерти, як площу Тяньаньмень у Китаї. А інакше ми б дали йому право це зробити. І першою б загинула наша найкраща молодь.

Я розумію Машу Колесникову, яка стояла попереду і зупиняла багатотисячний натовп за сотні метрів від резиденції. Як і вона, я не хотіла крові. Ніколи не хотіла бути лідеркою, яка поведе народ на кров. Я не змогла б сказати це своїй донці й, тим паче, чужим дітям. Ти сам можеш прийняти це рішення, але закликати до нього інших - ні, я не можу. Гандизм мені ближчий. Ганді, а не Ленін.

Зараз багато кажуть про те, що білоруська революція програла. Вона програла?

Ні, я так не думаю. По-перше, є еліта, збирається еліта - у зовсім новій якості. Є білоруський народ, у якого розплющились очі. Люди ніколи не забудуть, як вони сиділи на подвір'ях та пили чай, як разом ішли на марші. Багато героїв моєї книги так і кажуть: "Ми жили від однієї неділі до іншої, набиралися там такої енергії, що розпрямлялися плечі". Почалося будівництво нації.

По-друге, так, зараз не можна виходити на вулиці, все загнано в голови, але люди все одно чекають на зміни. Буде якась точка - чи через санкції, чи через самого Лукашенка - а він найгірший ворог самому собі, - після якої все зміниться. Думаю, це станеться миттєво.

Не треба зашиватися в кокон безсилля, треба готуватися до нового часу. Допомагати тим, хто зараз у в'язниці, допомагати їхнім сім'ям, дітям. Не побоюсь тут цього слова - це діти героїв, найкращих із нас.

Світлана Алексієвич до 2020 року і після - це одна й та сама людина?

Не думаю, що це різні особи. Мої переконання не змінилися. Тільки відчула, що життя коротке, і як шкода, що шлях до свободи дуже довгий.

Знаєте, я мрію, щоб наші люди жили, як у Німеччині. Коли я піднімаюся з-за свого письмового столу і виходжу на вулицю, бачу, як вони сидять у кафе, сміються та посміхаються. Чи настане у нас колись така безтурботність? Німці говорять про життя, ми ж сядемо за стіл - і розмовляємо не про те, що прочитали, де побували, в кого закохалися чи як розлюбили, а про Лукашенка, про жахи, що відбуваються в нашій країні.

Раніше здавалося, що це тимчасово та коротко. Зараз відчуття, що шлях до свободи довгий. Але цей шлях розпочато. Тільки виявляється, він знову вимагає крові. Хоча здавалося, що у 2021 році протистояння має відбуватися у більш цивілізованій формі - голосуванням, дискусією. Це старий спосіб - брати пошту та телеграф. Повинні бути нові форми опору. І білоруські жінки запропонували цю форму.

У всякому разі, я ніколи не думала, що проти нас вулицями рідного міста "дефілюватиме" військова техніка. І що особисто я змушена жити в еміграції.

Ви розповідали, що за кілька днів до від'їзду під вашим будинком чергували тоновані мікроавтобуси та співробітники силових органів у цивільному. Ви тому й поїхали?

Так, у вересні 2020-го протягом десяти днів під моїм будинком чергували силовики у цивільному. Навіть консьєрж дзвонив і просив не виходити: "Тут небезпечно, невідомі люди ходять та автобуси стоять". Одного разу чи двічі до мене додому приходили посли європейських країн - усі 18 людей. А потім по черзі ночували у мене вдома. Я дуже їм усім вдячна. За себе та за те, що вони роблять для всіх нас.

Коли виїжджала, я також була не одна, мене супроводжували дипломати. Інакше навряд чи вдалося б полетіти. Мене ж тримали на кордоні близько години. Взяли паспорт - і не віддавали. "Ой, у нас комп'ютер зіпсувався. Ой, не можу додзвонитися". Я питаю: "У чому справа?". Тиша. А потім таки випустили.

Статус нобелівського лауреата зрештою дав вам захист?

У всякому разі, я змогла виїхати в момент, коли проти Координаційної ради було порушено кримінальну справу. Адже Лукашенко ненавидів мене. Коли був ювілей - 70 років, жодна газета не написала про це. У президента Польщі Анджея Дуди є розбіжності з Ольгою Токарчук, проте вона - гордість Польщі. І уявити, що він не привітає її із ювілеєм, просто неможливо. Це не лише політика - це культура.

Ви зараз живете в Берліні. Чи став він вам домом?

Я вже жила в Берліні в роки першої еміграції, коли ми з Биковим (Василь Биков - білоруський письменник, критик Лукашенка, з кінця 1990-х жив у політичній еміграції. - Ред.) були змушені виїхати з країни. Мені подобається дух Берліна та різноманіття місцевого життя. Я люблю Німеччину, вдячна їй.

Якби режим Лукашенка гарантував вам безпеку, ви повернулися б додому, до Білорусі, де зараз несвобода? Що для вас важливіше - дім чи вільна країна?

Якщо ти письменник, то можеш жити у своєму світі, і не важливо, де цей світ фізично. Я вже чула таке чи то міркування, чи пропозицію від дипломатів, але відповіла, що це неможливо. Як я дивитимуся в очі людям, які залишили в Білорусі маленьких дітей, хворих матерів? Вони залишаться на еміграції, а я поїду додому? Не уявляю цього, це буде зрадою.

Ви вже рік працюєте над новою книжкою. За цей час вам стало зрозуміліше, звідки жорстокість одних білорусів до інших?

Усі шукають відповіді на це запитання. Я навіть перечитала "Бісів" Достоєвського. Можна повторити поверхові відповіді, які кочують із вуст у вуста. Але для мене не відповідь, що їх спеціально відбирали та навчали. Я сама у серпні минулого року думала: це не білоруси. Ні, білоруси!

Моя однокурсниця розповіла, що вона випадково зустрілася з іншою нашою однокурсницею, у якої онук працює суддею. "Яке нещастя, що Сергій виявився суддею зараз. Як це, напевно, важко і страшно", - поспівчувала вона. На що наша однокурсниця спокійно відповіла: "Нічого подібного, мій Сергій робить кар'єру".

Ми думали, можливо, дружини вплинуть на своїх чоловіків, які працюють у силових структурах. Як можна лежати в одному ліжку з людиною, яка мучила людей, дивитися, як вона гладить твою дитину? Кажуть, у перші дні вони отримували великі гроші, а потім, коли їх вмочили у кров, можна було не платити такі суми. Коли все починалося, у крові була одна людина, а тепер - вони всі.

Або ці "ябатьки". На що вони спираються? Що за люди? Їх багато. Нехай 20 відсотків - це все одно чимало. Щоб розпочати громадянську війну, цілком вистачить.

Як писати книжку, коли це незакінчена історія з відкритим фіналом?

Сподіваюся, доки напишу книжку, фінал настане.