Сергій Жадан: Від одного до тридцяти

Провели нещодавно з Департаментом із питань виконання кримінальних покарань літературний конкурс для людей, які відбувають покараннях у місцях позбавлення волі. З департаментом ми працювали й раніше - робили зустрічі з підлітками в СІЗО, виступали з концертами в колоніях. Загалом, це тема для окремої розмови, розмови про те, що ми живемо в паралельних реальностях і часто не готові до того, що ці реальності перетинаються. Поза тим, про конкурс. Ми запропонували людям, які сидять у різних виправних закладах України (чоловікам і жінкам, молодшого й старшого віку) написати про їхні причини пишатися батьківщиною.

По-перше, рік ювілейний, чому б про це не поговорити. А, по-друге, хотілося знайти тему, що так чи інакше могла б зрезонувати серед дуже різних людей. А в нас не так багато тем, на які ми можемо говорити більш-менш вільно, не чіпаючи власних травм і оминаючи болісні місця. Надто вже багато затемнень і замовчувань у нашому спільному минулому.

Писали ті, хто сидить

Ми отримали близько ста робіт. Роботи були багато в чому між собою схожими, хоча найцікавіші з них справді вирізнялися, мали свій почерк, свою інтонацію. Не слід, мабуть, говорити, що робили ми цей конкурс без особливих літературних ілюзій. Нам, скоріше, йшлося про можливість висловитись тим, хто подібної можливості зазвичай позбавлений. Так чи інакше ми не ставилися до цієї затії як до конкурсу літературних талантів, хоча отримані твори читали з великим інтересом. Бо вони справді багато про що свідчили і могли, як мені здається, багато чого пояснити. Скажімо, як нас навчено говорити про самих себе, яким словесним та образним інструментарієм ми при цьому користуємось, на що при цьому звертаємо увагу, що вважаємо за аргументи, що - за джерело натхнення.

Читайте також: Таня Малярчук: Право на минуле

Мені здається, вміння й готовність говорити про себе багато чого в нас самих пояснює. Скажімо, готовність говорити про себе з гордістю та самоповагою (хай навіть готовність і показна, "на люди", на конкурс, але поза тим) свідчить щонайменше про те, що в нас таки зміцнів ось цей каркас самоідентичності, суб'єктності, що ми почуваємось у його межах доволі природно, настільки природно, щоби говорити про нього не мовою мешканців пострадянського простору, а все таки громадян ось цієї незалежної країни.

Що в отриманих нами творах було предметом для гордощів? Доволі типовий набір символів та характеристик - від природи, клімату й історії до кухні, Тараса Шевченка (Андрія так само) й краси українських жінок. Описи в чомусь стереотипні, в чомусь наївні, вони разом із тим нагадують, що дуже часто ми, громадяни своєї Украни, сприймаємо її саме так - через якісь прості, зрозумілі метафори, меседжі й постаті, через усталені образи, через очевидне, яке, разом із тим, далі лишається актуальним і дієвим.

Ми так чи інакше маємо в своєму уявленні образ країни, він складається у нас від дитинства, і дуже важливо - як саме він складається, хто саме його формує, як саме нас вчать наші батьки, вчителі та просто "старші" говорити про свою країну. Тому що ось насувається ювілей - і всі починають говорити про неї - про країну, в якій ми живемо. І тут дуже цікаво почути, що саме ми говоримо, на що саме звертаємо увагу, що саме намагаємося в своїй мові блокувати.

Специфічні 30 років

Звісно, ювілей - прекрасна нагода підбивати підсумки. Особливо, коли є що підбивати. Нині, напередодні річниці незалежності України, постійно стикаєшся з численними спробами певної ретроспективної оцінки того, що в нас було - в політиці, в економіці, в спорті. В культурі, ясна річ, теж. Виходить цікаво. І в плані витворення найрізноманітніших ієрархій, гіт-парадів та топів, і просто - в плані відчуття ось цієї історичної тяглості, яка засновується і не переривається. Припускаю, комусь із нас далі незвично усвідомлювати цю тяглість, її усталеність та природність.

Читайте також: Юрій Андрухович: Україна вже не може не бути незалежною

Звісно, можна сказати при цьому, що 30 років - термін надто короткий, аби суспільство кінцево переформатувалось і сприйняло нові контури кордонів та інституційності. З іншого боку, будьмо відвертими - ці 30 років незалежності були доволі специфічними, лінійність творення цієї самої незалежності не завжди була очевидною, постімперська інерція призводила до того, що рух ставав повільним і в'язким, та й наскрізна, суцільна інформаційна безборонність та беззахисність робили нас дуже зручним об'єктом маніпуляцій.

А втім, як виявилось, що процес таки справді був незворотнім і що жодні маніпуляції не могли йому зашкодити. Що, зрештою, і виявилося навесні та влітку 2014-го, коли країна фактично сама себе перезібрала. Щоби тепер, cім років потому, підбивати підсумки, складати топи й говорити про успіхи та перемоги. Що, як на мене, є доброю терапією для суспільства, яке постійно перебуває в силовому полі зради і поразки. Нам усім варто час від часу згадувати очевидне - наші можливості, наш потенціал, наших переможців, врешті-решт. Загалом, слово "перемога" добре позначається на самопочутті та почутті рівноваги. Добре про це пам'ятати.   

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.