Салман Рушді: Слова не можуть покласти край війнам

Це один із його рідкісних публічних виступів після того, як у серпні 2022 року він зазнав жорстокого нападу і згодом втратив зір на одне око. Салман Рушді, автор удостоєних Букерівської премії "Дітей опівночі" (1981) і "Сатанинських віршів" (1988) - творів, які стали підставою для винесення фетви тодішнім іранським аятолою - прибув на ювілейний 75-й Франкфуртський книжковий ярмарок. На ньому він презентував свій новий роман "Місто перемоги" та отримав Премію миру німецької книжкової торгівлі.

DW поговорила з Рушді про його відновлення після замаху, роботу, вплив літератури та ескалацію на Близькому Сході.

DW: Премію миру німецької книжкової торгівлі присуджують не лише за мистецькі здобутки, а й за внесок у міжнародне порозуміння і, у вашому конкретному випадку, за прихильність до свободи у світі. Що для вас означає ця нагорода?

Салман Рушді: Це дуже важливо. Я думаю, що всі, хто любить книги, знають цю премію. Її було присуджено багатьом чудовим людям. Тож я дуже радий, що моє ім'я поповнило цей список.

Як ви почуваєтеся сьогодні, лише через 14 місяців після того, як на вас напали і серйозно поранили?

Як бачите, я почуваюся добре, одужав. Звичайно, я ще трохи ослаблений, але зі мною все гаразд.

Читайте також: У всьому світі приголомшені нападом на письменника Салмана Рушді

У лютневому інтерв'ю The New Yorker Ви сказали, що після нападу у вас почалася творча криза. Але кілька днів тому ваш видавець оголосив, що навесні вийде друком ваша нова книжка ("Ніж"), у якій ви розповісте про напад на вас і його наслідки. Як ви змогли повернутися до творчості?

Натхнення просто знову повернулося. Думаю, що невдовзі після інтерв'ю з журналістами The New Yorker я помітив, що справи пішли краще. Тому я радий, що мені вдалося написати цю книгу, яка вийде навесні 2024 року.

Чи було що-небудь, що вам особливо допомогло?

Знаєте, це всього лише практичний досвід. Я займаюся цією роботою вже дуже давно. Зрештою, це саме те, що тебе знову повертає до справи.

Поговоримо про вашу останню книгу "Місто перемоги", що вийшла цього року. Це вигадана розповідь про зліт і падіння середньовічного міста Біснага на півдні Індії, де чоловіки і жінки різних віросповідань повинні були мати рівні права. Але зрештою імперія руйнується, оскільки вона відмовляється від своїх ідеалів. Це свого роду книга про сьогоднішній світ?

Я вважаю, що коли пишеш про історію, то певною мірою оповідаєш і про сьогодення. Бо коли ми зазираємо в минуле, ми бачимо те, що нас цікавить: наші власні тривоги, відбиті в минулих епохах.

Але насправді я хотів створити свій власний світ. Багато письменників робили те саме, чи то Вільям Фолкнер із його Йокнапатофою, (Габріель) Гарсіа Маркес із Макондо, чи то індійський письменник Разіпурам Крішнасвамі Нарайан із Мальгуді. Я хотів створити свій власний маленький світ - і ця сага стала тим світом.

Деякі критики назвали книгу феміністським романом. Це було вами так задумано?

Що ж, одна з речей, яка мене цікавила, коли я збирав інформацію для книжки, полягала в тому, що це справді правда, що в цей дуже далекий період - ми говоримо про XIV і XV століття - становище жінок у суспільстві було в багатьох відношеннях дуже просунутим: велика увага приділялася освіті дівчаток, і шкіл для дівчаток було майже стільки ж, скільки й для хлопчиків. Жінки працювали в усіх сферах життя: в армії, мали юридичні професії, займалися торгівлею тощо.

Це справді так було. Але, звісно, в історії немає нічого постійного: життя моєї героїні Пампи Кампани, від імені якої я розповідаю цю історію, сповнене злетів і падінь. Були моменти, коли вона була королевою, але були й інші, коли її вигнали в джунглі.

Я думаю, що це стосується і цінностей суспільства. Бувають моменти, коли йому властива ліберальність, терпимість і відкритість, а бувають моменти, коли воно стає недалекоглядним і нетерпимим. Я думаю, що таким є людське життя.

Фетва, яку було винесено вам понад 34 роки тому, ледь не коштувала вам життя під час минулорічної атаки. Чому автократи, диктатори та впливові люди так бояться літературних історій?

У багатьох частинах світу диктатори завжди боялися літераторів. І це дуже дивно, бо письменники не мають армії.

Як ви це собі пояснюєте?

Я думаю, вони бояться альтернативних версій світу. Однією з характеристик авторитарного правління є те, що воно нав'язує нам свою версію устрою світу, виключаючи всі інші. Але, зрозуміло, у кожного письменника своя версія бачення світу. А іноді можновладці з цим не згодні, тому вони намагаються змусити замовкнути поетів.

Чим може допомогти література в ситуації з війною на Близькому Сході?

Вона мало чим може допомогти. Знаєте, я завжди намагаюся не переоцінювати силу літератури. Що можуть зробити письменники, і що вони роблять, то це спробувати сформулювати неймовірний біль, який зараз відчувають багато людей, і звернути на нього увагу всього світу. Я думаю, що саме так чинять письменники всюди, і це, напевно, найкраще, що ми можемо зробити: знайти спосіб вираження суті проблеми.

Читайте також: Салман Рушді: життя під страхом смерті

Ви хочете тим самим сказати, що слова втрачають свою силу в цій ситуації?

Я просто думаю, що є речі, проти яких слова безсилі. І що вони не можуть зробити, так це зупинити війни.

Однією з перших жертв війни зазвичай стає правда. Тому що люди починають представляти свою пропагандистську версію подій. А це дуже складно, коли в зоні бойових дій не можеш відрізнити правду від вигадки.

Я думаю, що проблема, з якою зараз доводиться стикатися репортерам і журналістам, полягає в тому, як виявити правдивість фактів. І якщо журналістиці це вдається зробити, то вона таким чином надає дуже цінну послугу.