Місяць протестів у Білорусі. Чого (не) досягли демонстранти?
9 вересня 2020 р.Білорусь уже місяць як живе в умовах гострої політичної кризи, подібної до якої ще ніколи не було в її новітній історії. Оприлюднення перших офіційних підсумків президентських виборів увечері 9 серпня викликало сплеск обурення значної частини суспільства. Сотні тисяч білорусів по всій країні відтоді не припиняють безпрецедентні за розмахом акції протесту, вимагаючи відставки Олександра Лукашенка, який керує Білоруссю з 1994 року, і проведення нових президентських виборів. Чого досягнули протестувальники, а чого - ні?
Підрив легітимності виборів за збереження єдності еліти
Значна частина громадян Білорусі не визнала переобрання Лукашенка на шостий термін - для них він уже не президент. Про це свідчить численність і тривалість протестів. Обурення через фальсифікації під час голосування та застосування насильства під час придушення протестів настільки велике, що будь-який мінімальний привід, приміром, початок занять у вишах 1 вересня, призводить до стихійного прояву невдоволення.
Читайте також: Коментар: Викрадення Колесникової - Лукашенко без гальм
Масштаб цього невдоволення не залишили без уваги і зовнішні гравці. Протягом останніх трьо-чотирьох років влада Білорусі помітно покращила відносини з Заходом: вона уклала з ЄС угоду про лібералізацію візового режиму, Лукашенко побував із візитом у Відні, а США заявили, що повертають до Мінська свого посла. Але після "трьох днів терору", як називають у Мінську події 9-12 серпня, вибору в Заходу не залишилося: Євросоюз повідомив, що не визнає результатів виборів, чого раніше ніколи не робив.
З іншого боку, жорстка реакція Заходу та анонсовані санкції ЄС не вплинули на монолітність правлячого класу. Досі чиновники в центрі й на місцях демонструють єдність, якій можна позаздрити. Лише кілька дипломатів, пара десятків журналістів державних ЗМІ, відомі спортсмени і артисти виступили з підтримкою протестувальників або перейшли на їхній бік. Ніхто з керівників областей чи районів (або їхніх заступників) цього не зробив.
Протести на стали радикальними і не висунули нового лідера
Будь-який протест має внутрішню логіку. За відсутності видимих успіхів за деякий час неминуче настає психологічна втома: навіщо ми далі ходимо вулицями, якщо нічого не змінюється? І нерідко після цього відбувається радикалізація настроїв та дій частини протестувальників.
Та під час нинішніх білоруських протестів таких тенденцій не видно. Білоруси не палять шини, не б'ють вітрини, не грабують магазини і не захоплюють адміністративні будівлі. Усе, в чому влада може їх звинуватити, - спротив спецпризначенцям поліції, яка в країні досі називається міліцією. Однак цей спротив - реакція на арешт майже 10 тисяч людей, багато хто з яких стали жертвами тортур і знущать у СІЗО та тюрмах; а ті, хто за це несе відповідальність, ніяк не були покарані. Реакція на те, що невідомі в цивільному, не представляючись і не висуваючи претензій, хапають мирних громадян на вулицях посеред білого дня і тягнуть у машини з тонованим склом й без номерів.
Влада намагалася навіяти суспільству, що протестувати виходять самі лише маргінали й екстремісти, але ця спроба виявилася вкрай непереконливою. Достатньо подивитися на учасників акцій - молодь, студентів, креативний клас. Утім, ці акції ще не дали відповіді на головне запитання: якщо не Лукашенко, то хто?
Читайте також: Марія Колесникова: з посмішкою проти Лукашенка
Передусім на цю роль наче підходить претендентка за формальною ознакою (високої легітимності) - екскандидатка в президенти Світлана Тихановська, яка виїхала через погрози за кордон. Але вона чесно зізналася, що не збирається бути справжньою політикинею і хоче повернутися до родини.
Крім того, еміграція, як свідчать історії опонентів Лукашенка, вимушених залишити Білорусь, призводить до зменшення їхнього впливу на політичний процес. Тихановська - яскравий символ спротиву суспільства режиму Лукашенка. Тим не менш, протестувальникам потрібен авторитетний політик-ватажок, який перебуває всередині країни та здатний швидко і самостійно ухвалювати важливі рішення.
Без геополітики, але й без працездатної структури
Незважаючи на те, що в лавах протестувальників люди різних поглядів, вони - як рядові, так і ті, що претендують на лідерство, - обережно, але чітко уникають будь-яких висловлювань щодо геополітичної орієнтації їхнього руху. Схожі бурхливі події в інших державах зазвичай мали чіткий відбиток зовнішньополітичного вибору - з Євросоюзом чи з Росією.
На мітингах і ходах у білоруських містах майже немає ані прапорів ЄС, ані російського триколора. Меседж однозначний: наш протест має суто внутрішньополітичні причини та єдину мету - покласти край правлінню Олександра Лукашенка. І такий настрій поки що зберігається, попри те, що Москва вважає Лукашенка переможцем виборів та м'яко стала на його бік.
Хто зараз представляє білоруський протест? Хто міг би вести можливі переговори з владою і контактувати з зовнішніми гравцями? Координаційна рада трансферу влади - перший крок на шляху утворення такої структури. Чотири тисячі членів ради відібрали похапцем й за незрозумілими критеріями. Вона офіційно не визнана ні в країні, ні за її межами. Робота її президії фактично паралізована: більшість членів ради або змусили виїхати на кордон, або відправили за ґрати. На тих, хто залишився, чинять тиск.
Суспільна солідарність зросла, загальний страйк не вийшов
Боротьба за нові чесні вибори супроводжується численними і різноманітними проявами солідарності білорусів - від збору коштів для звільнених з роботи за їхню громадянську позицію до ланцюгів солідарності та допомоги постраждалим від дій поліції.
Станом на сьогодні більшість "розгніваних" білорусів - молодь, середній клас, жителі великих міст. Водночас соціальну базу протесту не вдалося помітно розширити за рахунок інших прошарків населення. Заклики розпочати всезагальний страйк, залучаючи на свій бік робітників, бажаного результату не мали. Те, як такого страйку боїться Лукашенко, демонструє цілеспрямована ізоляція владою потенційних лідерів робітничого руху. Їм погрожують кримінальними справами, відправляють під адміністративний арешт і примушують залишити країну.
Демонстранти не здаються, Лукашенко не йде
Головне питання будь-якої революції (а багато хто саме так називає події в Білорусі) - питання влади - досі не з'ясоване. Без сумнівів, нинішній режим має тепер серйозний пробій, але надалі тримається на плаву. Судячи з висловлювань і дій як рядових протестувальників, так і тих, кого прийнято називати ядром протестів, вони не зовсім розуміють, що робити далі.
Читайте також: Хороводи й жорсткі затримання: протестні вихідні у Білорусі
Протягом чверті століття в таборі опозиції беззаперечною вважали тезу: "Якщо на вулиці вийдуть 100 тисяч - у них стріляти не насміляться". Малося на увазі, що за такої масовості питання зміни влади з'ясується саме по собі. На вулиці Мінська вже неодноразово виходили близько 200 тисяч демонстрантів. І вони запевняють, що мають намір виходити й надалі. Влада відповідає насильством, не демонструючи жодного наміру поступатися. І поки що таке протистояння зберігається.