Повністю зброя не мовчала ніколи, відтоді як перша карабаська війна завершилася 26 років тому перемир'ям, узгодженим за посередництва Росії. Але до початку бойових дій тиждень тому міжнародним посередникам завжди вдавалося уникнути того, щоб це переросло у нову війну, коли майже щоденні інциденти визрівали у серйозніші протистояння.
Тепер же вірмени та азербайджанці воюють уздовж усієї лінії фронту за допомогою всього наявного у їхніх арміях арсеналу. Збройний конфлікт точиться навколо регіону, який переважно населений вірменами, але в часи СРСР був переданий Азербайджанській радянській республіці, і перебуває з моменту тієї самої першої війни під вірменським контролем.
Спільний заклик президентів Америки, Франції та Росії припинити ворожі дії, ніким минулого тижня почутий не був. Іще донедавна уявити собі так було неможливо. Чотири роки тому Росії та Америці вдалося спільно швидко припинити на той момент найбільші протистояння з 1990-х років. Усе завершилося чотириденною війною, яка принесла 200 жертв. Та відтоді багато що змінилося - як у Вірменії та Азербайджані, так і в міжнародному середовищі. Разом це перетворює цю війну за маленьку, економічно незначиму територію на політичну проблему, яка може мати великі наслідки за межами Південного Кавказу.
Досі Росія була вирішальним зовнішнім актором у цьому конфлікті. Москва не була зацікавлена в його вирішенні, а натомість використовувала його для забезпечення свого впливу в регіоні. Для затисненої поміж двох більших ворогів, Азербайджану та Туреччини, Вірменії підтримка Москви є єдиною гарантією безпеки; цю залежність Кремль наочно демонстрував країні за потреби. Водночас Росія поставляла зброю, зокрема, і до Азербайджану. Таким чином вона намагалася тримати конфлікт у плачевному для противників балансі, який змушував обидві сторони йти назустріч російським інтересам.
Довгий час це досить добре працювало. Не можна закидати Росії, що вона штучно підігрівала цей конфлікт за допомогою політики контрольованої нестабільності, так само як інші національні конфлікти часів розпаду СРСР. Якщо й існує ключ до розв'язання цього конфлікту, то він не в Москві, а у країнах, що ворогують між собою. Їхній конфлікт сягає коренями в далеку історію. Історичний досвід відіграє роль і зараз. Власне мета цієї війни - не Карабах, а продовження геноциду вірмен 1915 року, заявив прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян у суботу.
Читайте також: Коментар: Кому вигідна війна за Нагірний Карабах
Попри сповнену ненависті азербайджанську риторику, існують великі сумніви, що це справді так. Натомість, безсумнівно те, що саме так це сприймають вірмени. Це відчуття загрози посилюється ще й тим, що цього разу Туреччина стоїть на боці Азербайджану не лише за допомогою дружніх слів, але й, судячи з усього, також і у військовому плані. Схоже, що допомога Анкари відіграє вирішальну роль у тому, що азербайджанський президент Ільхам Алієв зараз намагається втілити у життя погрозу відвоювати Карабах, яку він озвучував протягом багатьох років. Таким чином, він піддається внутрішньополітичному тиску: після протистоянь у липні у Баку відбулися великі акції на підтримку війни, які диктаторський режим ледь зміг взяти під свій контроль. Вірменська ж сторона, починаючи з 1990-х років тримає під контролем території навколо Карабаху, використовуючи їх як військову буферну зону. Азербайджанське населення було вимушене звідти тікати. Те, що майже три десятиліття міжнародного посередництва не дали цим людям можливості повернутися, знижує популярність переговорів в Азербайджані.
Через турецьку допомогу Азербайджану Росія втратила можливість впливати на обидві сторони конфлікту. Яким розрахунком керується турецький президент Реджеп Таїп Ердоган, підтримуючи ескалацію, незрозуміло. У короткостроковій перспективі він може відвернути увагу від інших проблем. Але існує небезпека, що після Сирії та Лівії він вступить у прямий конфлікт із Москвою ще й на третьому фронті. Досі російське керівництво відкрито не стало на бік Вірменії, особливо зважаючи на напружені відносини Москви з урядом у Єревані, який прийшов до влади два роки тому внаслідок мирної революції. Але якщо Вірменія опиниться у важкому становищі, Росія, яка має там військову базу, опиниться перед вибором пристати на її сторону чи виглядати слабким союзником.
Теоретично існує ще одна держава, яка здатна загасити пожежу чи принаймні зменшити її: Сполучені Штати. Останніми роками саме дієві спільні дії Вашингтона та Москва - попри всі інші розбіжності - дозволяли уникати ескалації. Але Америка зараз відсутня.
Автор: Райнгард Фезер, оглядач Frankfurter Allgemeine Zeitung
Без права перевидання. © Frankfurter Allgemeine Zeitung GmbH, Франкфурт-на-Майні.
Сайт газети Frankfurter Allgemeine Zeitung
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.