Про боротьбу громадянського суспільства, яка триває десятиліттями, не можна говорити, не згадавши внеску в неї жінок країни, який вони роблять досі. Уже понад 40 років як вони є найбільшою групою в Ірані, яка зазнає утисків, дискримінації та приниження. Водночас жінки були першими, хто відважно чинив опір лідерам Ісламської революції, в той час як чоловіки-інтелектуали та політики мовчали. Так минули майже чотири століття, поки громадські протести 2017-2018 років уперше частково поставили під питання легітимність Ісламської республіки. Але те, свідками чого ми є зараз, є новим за своєю формою: це об'єднане протистояння громадянського суспільства муллам, які перебувають при владі. Смерть Махси Аміні, наче бумеранг, б'є по самій системі. Протест об'єднав усі досі витиснені на маргінес суспільства групи та повертається назад до витоків невдоволення: до звільнення жінок в Ірані.
Часи умиротворення минули
Настав час, коли за кордоном мають заговорити прямим текстом. Порожні слова, дипломатичні заклики та мляві вказівки - цього далеко де достатньо. Їх не було достатньо й раніше, але зараз потрібно визначитися. Міжнародна спільнота повинна усіма силами стати на бік іранського суспільства - погрожуючи режиму серйозними наслідками. Якщо потрібно - аж до відмови від переговорів щодо атомної програми Ірану.
Іранські правителі ніколи не використовували цивілізовану мову балансу та виваженості, і вони не сприймають її серйозно. Символічні санкції їх не лякають. Вони витримали навіть нафтове ембарго. Якщо відповідати на їхні дії лише символікою, вони ані на мить не замислюватимуться, чи вбивати й надалі, аби залишитися при владі. Вони знають, що прагматичні політики багатьох країн через певний час знову стануть з ними контактувати, аби вести переговори. Багаторічне умиротворення з боку Заходу у відповідь на експансію Ірану на Близькому Сході вони сприймають як подарунок. Іран не цурається державних терористичних операцій по всьому світу, особливо в європейських країнах. Передусім загрозу існуванню Ізраїлю та відсутність реакції на неї іранські правителі бачать як "особливий привілей". Факт - це те, що на відміну від Лівії Муаммара Каддафі, Іраку Саддама Хусейна та Сирії Башара Асада Захід обходився з Іраном аятоли Хаменеї досить м'яко. Це зробило Ісламську республіку настільки нахабною, що вона може надалі без хвилювання проводити різанину власного населення.
Єдине, що хвилює Тегеран
Водночас Ісламська республіка боїться, що її атомна програма знову стане предметом обговорення Ради безпеки ООН. Міжнародна агенція з атомної енергетики (МАГАТЕ) нещодавно констатувала, що Тегеран не готовий пояснити виявлені сліди збагаченого урану в трьох місцях у країні та встановити відповідальних. З іншого боку, режим уже місяцями грається із Заходом у кішки-мишки під час переговорів щодо атомної програми, аби виграти час для створення атомної бомби. У Заходу є вагомі причини відмовитися від переговорів з Іраном та розпочати процес повернення до широких санкцій ООН, тобто запустити так званий snapback.
Це стало б єдиним меседжем, який розуміє та якого боїться Тегеран. Лише в цьому разі громадянське повстання іранського народу з жінками на передовій не буде задушене в зародку. Лише під таким тиском духовний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї зупинить вбивства демонстрантів. Те ж саме стосується нинішнього президента Ірану Ібрагіма Раїсі. Він точно не наважиться стратити тисячі ув'язнених так за короткий час так, як зробив це влітку 1988 року.
Режим мулл у Тегерані має відчути себе в блокаді всього світу. В іншому разі в пам'яті іранок та іранців залишиться лише міжнародне мовчання та мовчазне поплічництво Заходу. Це було б безвідповідально. Ні, цього не можна пробачити.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.