Після Вінниці, або Торговці горем
17 липня 2022 р.Уявіть собі, що ви та ваша дитина потрапили в жахливу автокатастрофу, ви отямлюєтеся в лікарняній палаті, ви не надто відчуваєте власне тіло, не до кінця розумієте те, що сталося, можливо, починаєте згадувати, що удар прийшовся у бік машини, де сиділа ваша дитина, як до палати заходить людина з мікрофоном і каже: "Я - торговець горем, ми хочемо продати вашу трагедію, щоб дорожній рух став безпечніший".
Потім він показує відео вашої дитини, щоб створити вам певний настрій, каже, що ось так виглядала дитинка до жахливої смерті, розповідає в деталях, як саме тіло дитини виглядає зараз і каже уже в камеру на публіку: "Я з мамою вбитої дитини, і вона хоче звернутися до всіх водіїв!"
Божевілля, нахабне використання трагедії людини, гра на почуттях, використовування безпорадного стану, горя та відчаю - здається, сумнівів не виникне у жодного.
Фактично те саме зробив український фіксер італійського суспільного мовника, коли за добу після трагедії у Вінниці завітав до палати жінки, втрату дитини котрої суспільство переживало і оплакувало добу, поки лікарі боролися за життя її матері.
Він не назвався торговцем горем, що було б чесніше, він сказав, що людям важливо знати, що роблять окупанти з мирними українками та українцями. І досі вважає, що формальна згода на розмову, що він нібито отримав від лікарів та героїні, дає йому право почуватися героїчно і відчувати правоту в даних обставинах.
Читайте також: У Вінниці внаслідок ракетного удару РФ щонайменше 20 загиблих
Судячи з усього, людина почувається бійцем інформаційного фронту. Можна довго говорити про порушення журналістської етики, але головним тут є інше: це абсолютно нелюдяний вчинок, безвідносно професійної належності людини, що це вчинила.
Інформаційна війна є запеклою. Ніхто не говорить про те, що варто приховувати правду, ця правда страшна, її ніхто не приховує. Фотографії того, як і куди поцілили ракети Російської Федерації, як й інформація, скільки вони спричинили смертей і руйнації, скільки людей вбито, дорослих і дітей, скільки поранених, скільки зниклих безвісти і розшукуються під завалами - у відкритому доступі. Коментарі надають поліцейські, медики, надзвичайники, місцева влада.
Неетично дотискати будь-яку аудиторію завдяки психологічному вимучуванню родичів, які навіть не мали часу відчути найжахливішу втрату найдорожчої людини. Я вже не кажу про оплакати та прийняти це горе. Неетично тримати увагу споживацької аудиторії тим, що щоразу ніби виносиш на теці найкривавішу голову.
Читайте також: Кейс Денісової: новий виток спіралі звинувачень у бік української ексомбудсменки
Журналістика - це не режисура серіалу жахів, журналістика війни - це про життя і смерть тут і зараз, про оповіді посеред травми, і треба мати не лише професійні навички, а насамперед повагу до людини, щоб розповідати про трагедії.
І це важлива окрема розмова серед тих, хто орієнтується на замовника і споживача, яким йдеться про найкривавіші, найрезонансніші та найтрагічніші історії та сюжети. Ось цією кривавістю, очікуваннями на ще більшу кривавість в людях вбивається співчутливість, вона заливається цим прагненням крові, бо з кожним таким сюжетом кров все більше перетворюється на бутафорську.
Певне, багато хто бачив сюжет російської пропаганди, де тріо перед ліжком окупанта із важкими пораненнями бадьоро співало "Десятый наш десантный батальон" - добре, що не просили його підспівувати. Цей сюжет обговорювався як дикість, бо це і є дикістю.
І нам по силах не чинити подібне дикунство, достатньо не забувати бути людиною.
Ми не маємо нести на списах закривавлені голови і тіла наших загиблих, щоб показати світу свої страждання, свою боротьбу та підступність ворога, ми маємо зробити так, щоб історії наших загиблих, вбитих людей були сповнені поваги до них і вшанування.
Бійці інформаційного фронту не мають перетворюватися на торговців горем.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.