Влітку 1962 року радянський лідер Микита Хрущов шукав орієнтири своєї зовнішньої політики. Відлига у відносинах із Заходом залишилася остаточно позаду, відчувалися наслідки Берлінської кризи. Роком раніше, восени, американські та радянські танки майже добу стояли один навпроти одного на КПП Чарлі (Checkpoint Charlie) у самісінькому центрі Берліна, готові до бою. Увечері 1 серпня глава уряду НДР і партійний лідер Вальтер Ульбріхт (Walter Ulbricht) заявив Хрущову в Москві, що через рік після будівництва Берлінського муру їм необхідно обговорити деякі основоположні питання.
Плани першого ефіру радіопередачі Deutsche Welle не збереглися. Але з великою ймовірністю про візит Ульбріхта до Москви в ньому повідомляли. Незабаром після цього Кремль вимагав виведення контингенту трьох західних держав-союзниць із Берліна. Це означало б грубе порушення так званої "чотирьохсторонньої угоди щодо Берліна", і керівництво в Москві цілком усвідомлювало те, що Вашингтон, Париж і Лондон за жодних обставин не можуть на це погодитись.
Ядерна зброя як загроза на світовій арені
Саме тут можна провести перші паралелі з сьогоденням. Чи не керівництво Кремля кілька місяців тому знову пред'явило цілком неприйнятні вимоги, чітко усвідомлюючи, що адресат - уряд у Вашингтоні - у жодному разі на них не погодиться? Незадовго до того, як віддати наказ напасти на Україну, Путін зажадав від Заходу провести повний перегляд існуючого світопорядку, який був встановлений у Європі після "холодної війни" - що призвело б до ліквідації НАТО. Абсолютно неприйнятно.
Хрущов влітку 1962 року зважився на подальшу ескалацію. Його дипломати вели переговори з комуністичними друзями на Кубі щодо підписання угоди про військову та іншу допомогу. На карибському острові просто під носом у США мали розмістити радянську ядерну зброю. Сполучені Штати відреагували з усією політичною рішучістю, що штовхнуло світ на межу атомної війни.
Читайте також: Ядерна зброя: світ вчиться "любити" атомну бомбу?
Але саме тут зникає паралель між учора та сьогодні. Хоча президент Путін з початку війни проти України і говорить про можливе застосування ядерної зброї, ці ядерні погрози залишалися і залишаються невизначеними, тож західні спостерігачі бачать у цьому радше жест залякування. Він хоч і впливає на деяких жителів Заходу, але, з військової точки зору, є безпредметним. Загрози ядерним кийком - 60 років тому їх сприймали інакше.
Обережніше з паралелями, які напрошуються
Росія - це не Радянський Союз. Нехай навіть російські солдати під час свого кривавого наступу в Україні демонструють полкові прапори радянських часів. Нехай навіть російська історична політика останніх років полягає у дедалі більшому маніпулятивному прикрашанні образу СРСР. Знайому нам із історії "холодну війну" не можна порівнювати з новою конфронтацією Сходу та Заходу в епоху цифрових технологій. Порівняння завжди шкутильгають, тим більше, порівняння історичні, навіть якщо вони виглядають так, ніби доводять, що все одного разу вже так було.
Читайте також: Доступ до сайтів на окупованих РФ територіях обмежується. Як обійти блокування
Восени 1962 року літературний журнал "Новий світ" надрукував роман Олександра Солженіцина "Один день Івана Денисовича". Хто шукає паралелі та порівняння, нехай поставить питання, чи можливо сьогодні, у 2022 році, уявити, що подібна дисидентська література змогла б обійти російську цензуру? Утім, сучасна цензура також знає, що в епоху цифрових технологій її ефективність обмежена. Інформація завжди знайде шлях - навіть до Росії, яка намагається блокувати неугодні інтернет-сайти. Російська технічна інтернет-цензура виявилася такою самою неефективною, як і спроби СРСР заглушити сигнал DW, яка здійснювала мовлення на коротких хвилях 60 років тому. Вже тоді тексти Солженіцина можна було слухати у радіоефірі DW.
Становище у світі 1962 року було настільки сумним, що норвезький комітет не зміг знайти нікого, кому можна було б вручити Нобелівську премію миру. Цікаво, чи отримає її хтось цього року - і якщо так, то хто. Ми обов'язково повідомимо про це.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою редакції та Deutsche Welle загалом.