Це був дивовижний вечір і дивовижна розмова. Італійський ресторан у районі берлінської Фрідріхштрассе вже зачинявся, ми були останніми гостями, пасту уже з'їли, тарілки порожні, але найцікавіше лише починалося.
Так часто бувало в найвідчайдушнішому політизованому кафе Москви - в "Жан-Жаку" на Нікітському бульварі, біля легендарного Домжура, з тією лише різницею, що відвідувачі його завжди були помітно нетверезі і готові до революцій. Хвилин 10 пішки - і ти біля Кремля, ще 10 через міст - і вже на Болотній, у зворотний бік бульварами - на Пушкінській площі, де натовп традиційно пресував ОМОН. "Жан-Жак" давно закрили, але дух його того вечора дивом перебрався до Берліна: тут сиділи люди і говорили про долі своїх батьківщин. Російською.
Усі говорять про війну
Таких розмов у Європі тепер багато. Рідкісна компанія новоприбулих не впирається рано чи пізно в те, що переламало, перевернуло, познімало з місць сотні тисяч людей, не кажучи вже про тих, кого це всепоглинаюче зло знищило фізично або розчавило морально.
Українці єдині й натхненні боротьбою, росіяни ж (нехай називаються так, ідеться не про націю, звісно, а про соціокультурну спільноту) розгублені: чи можна повернутися? як бути з ріднею? як вивести бодай якісь гроші (чесні, білі, свої)? як врятувати країну від краху, що насувається? і взагалі, чи буде що рятувати?
Ми б теж говорили й говорили про це годинами, чіпляючи карпаччо кінчиком виделки, якби не одне "але": у нашій компанії були німці. Прекрасно освічені російськомовні німці, які почали ставити зовсім інші запитання. Мені досі не дає спокою одне:
- Чому ви, росіяни, не виходите на вулиці проти Путіна і проти війни?
Мій важкий подих луною рознісся над Шпрее:
- На вулиці Москви?
- На вулиці Берліна.
- Навіщо?
- Як це навіщо?!
Якщо нас б'ють, значить нас бояться
Ось і поговорили, називається. Я жваво уявила собі, як рідку сотню на сміх піднімає знімальна група RT, ілюструючи млявий марш кадрами з вуличного життя міських божевільних і сексуальних меншин. Уявила щільно зашторені вікна російського посольства на Унтер-ден-Лінден, згадала, з якою іронією сама дивилася на цю, як мені здавалося, клоунаду з прапорцями ще з Москви, з ютубу "Дождя", наприклад. Коли ми йшли в автозаки, а вони в Берліні - у пивну. Ну ні, несерйозно, та облиште!
Але німці наполягали. Це ж так важливо: говорити про свою незгоду з лінією влади, виступати проти війни, використовувати на повну силу ті інститути демократії, які тут доступні будь-кому: тільки простягни руку і візьми!
"Я розучилася!" - майже зірвалося з вуст. Я не знаю, що робити з цією штуковиною. Я два десятиліття ходила на мітинги, чи то Прогулянка письменників, чи то Марш матерів, чи то ОккупайАбай, чи то Болотна. Я не помітила, в який саме доленосний момент насильство над учасниками стало невід'ємною частиною цих акцій. Ось такий у нас у підсумку вийшов діалог - не з німцями, з російською владою: репресії виявилися мовою, зрозумілою обом сторонам. Якщо нас б'ють, значить нас бояться. Що сильніше б'ють, то більше бояться. Так, принаймні, було до війни.
Росіяни - мовчать
Тепер ми сидимо перед порожніми тарілками на Фрідріхштрассе, в Україні моя держава злочинно стирає з лиця землі місто за містом, і я не відчуваю нічого, окрім розгубленості та втоми. Я не уявляю свого адресата: кому в Берліні потрібне моє самотнє фальцетне "Ні війні"?
"Нам," - кажуть мої німецькі співрозмовники. Щоб Німеччина знала, що не всі росіяни підтримують Путіна. Що не всі матері пишаються загиблими синами. Що не всі діти малюють танчики, мріючи бити "бандерівця" на полі бою.
Але росіяни мовчать, мчать зі сходу Європою хрестоматійною "птицей тройкой", не дають відповіді. Я здогадуюся, у чому причина мовчання - пристосувалися, прихистилися, пригрілися. "Навіщо нам кудись іти?" - кажуть. Утім, я не ділюся своїми здогадками зі співрозмовниками, я тепер теж мовчу.
Автор: Маша Маєрс, журналістка
Коментар висловлює особисту думку авторки. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.
Читайте також: Були росіяни - стали європейці: Як (не) конфіскують підсанкційні активи