Поки я залишаюся в Сараєві, сакура коло мечеті Алі-паші спершу перетворюється за одну ніч на рожево-білу хмару, а тоді облітає і стоїть гола, з поодинокими першими паростками. Звечора перед вильотом гори довкола міста ще сірі, ще в очікуванні - але на ранок змінюють колір і вибухають зеленню. Все це не займає багато часу, трошки більше ніж тиждень. Час і життя забирають своє, часом - силою.
"Усе вже було, - пише польський репортер Войцех Тохман, - табори, бараки, селекції, гетто, криївки, переховування переслідуваних, пов'язки на рукавах, купи черевиків, що лишилися після загиблих, голод, мародерство, стукіт у двері посеред ночі, зникнення з дому, кров на стінах, нищення обійсть, підпали стодол із людьми всередині, пацифікації сіл, обложені міста, живі щити, ґвалтування жінок ворога, першочергове винищення інтелігенції, колони біженців, масові вбивства, братські могили, ексгумації, міжнародні трибунали, зниклі безвісти".
Книжка "Ти наче камінь їла" переказує, досить сухо і сташно, повоєнні роки в Боснії і Герцоговині, коли Тохман їздить від пункту до пункту ексгумації масових поховань та відстежує долі людей, які намагаюся опізнати черевичок чи хустку і отримати бодай гомілкову кістку чи ребро своєї дитини, батька, матері, чоловіка, дружини, сестри чи брата - щоби поховати і щоби полеглі знайшли (чи дали їм нарешті?) спокій.
Я в Сараєві з військовими репортерами і документалістами, які прожили і висвітлювали десятки воєн і конфліктів, серед них лауреати Пулітцера, World Press Photo, Bayeux-Calvados - Джон Лі Андерсон, Дамір Шаголь, Ремі Урдан, котрий уже понад два роки мешкає в Україні, та інші. Всі вони, загалом, говорять те саме, що й Тохман: змінюється час, зброя, контексти й імена президентів, генералів та злочинців, але дуже багато речей повторюються так само знову, знову і знову.
Це вони й запросили мене сюди. Фундацію WARM (war, reporting, art, memory - війна, репортаж, мистецтво, пам'ять) було засновано в квітні 2012-го, коли люди, чиє життя назавжди змінила і визначила війна в Боснії та облога Сараєва, зібралися згадати двадцяту річницю початку, власне, облоги. Колись в Сараєві вони або воювали, або здобували свої перші репортерські досвіди, і от по двадцяти роках зустрічей на різноманітних війнах вирішили зробити щось, що згуртує людей, котрі працюють з сучасними конфліктами як репортери чи митці, і допоможе їм. Ще вони запросили до Сараєва українських авторів, репортерів, фотографів і митців, показати свої шрами, розповісти про рани, які не вдалося загоїти, а для тих, хто приїхав власне з України, - ще й щоби відіспалися без сирен.
У 1991 році, після розпаду Югославії, на Балканах відбулася низка кривавих подій, які спершу намагалися злити як внутрішні конфлікти і громадянські війни. Боснійська, що закінчился таки військовою операцією НАТО після майже п'яти років геноциду, була визнана Міжнародним судом такою, що мала міжнародний характер. Якщо дуже коротко - серби (але не всі: кілька парамілітарних об'єднань плюс колишня югославська, а після розпаду - сербська армія) різали, палили, розстрілювали, катували і тримали в облозі мусульман, проголошуючи тут і там автономні республіки, потім взялися до купи, обложили столицю Боснії Сараєво і залишили її на чотири роки без води, електрики і практично без допомоги, втім, не могли взяти, тому виснажливо бомбардували і обстрілювали.
Читайте також: 30 років міжнародного правосуддя: від Мілошевича до Путіна
За час війни загинули від 100 000 до 200 000 людей (у більшості - босняків-мусульман), точніших цифр нема, тому що масові поховання в горах шукати і досліджувати важко. Очільники сербського руху - перший президент Сербії Слободан Мілошевич та сербські генерали - після всього постали перед Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії у Гаазі (після 2017 року - Міжнародним залишковим механізмом для кримінальних трибуналів. - Ред.) як воєнні злочинці, а окремі події сербсько-боснійської війни визнані геноцидом, втім "прості" військові, які сумлінно виконували все, за що сидять очільники, дотепер живуть у сусідніх з колишніми жертвами обійстях: мирна угода, підписана в Дейтоні, США, передбачає, що кожен може повернутися в дім/на землю, що мав до війни, а до війни жили люди тісно та перемішано; мало того, в складі Боснії залишилася Сербська республіка, де настрої стосовно боснійців і мусульман з часів війни не змінилися.
В перші дні у місті ми багато говоримо, власне, про співжиття колишніх воюючих сторін. Це щось, що просто не вкладається мені в голові. Не те, що босняки і серби живуть разом і поруч, працюють, укладають шлюби, як робили це століттями. А те, що разом і поруч живуть ті, хто катували, і ті, кого; ті, хто цілили в цивільних під час облоги, і ті самі цивільні; ті, хто ґвалтував, і ті, чиїх доньок. Ті, хто організовували і чинили масові вбивства, ті, хто вказували, кого забрати, ті, хто бачили це все і мовчали, - і люди, котрі дивом тих убивств уникнули.
У кожному другому обійсті є повторювана схематична історія: дід чи батько пригощає кавою якогось дядька - в Боснії випити разом кави це про довіру і шану - і між затяжками каже сім'ї, що у січні тисяча дев'ятсот дев'яносто такого-то я стояв в шерензі, в кінці якої боснякам різали горлянки і скидали трупи в ріку, я стрибнув у воду зі зв'язаними руками і виплив. І всі так: так, так, ми знаємо, а це що за дядько? А дідо чи батько відповідає: так це він різав горлянки в кінці тої шеренги. І всі далі курять, сьорбають каву і говорять про справи. Універсальний коментар до такої ситуації в Боснії звучить як jebi ga, що в цьому контексті можемо перекласти як "життя триває, що поробиш".
Читайте також: Коментар: Вирок Ратко Младичу в Гаазі - монстр у вітрині
Якщо чесно, тривожно мені було не так від того, що мужик, який трапився мені за кермом таксі чи за касою в магазині, можливо, коли мені було десять, уже різав чиїсь горлянки в кінці шеренги чи закопував тисячі загиблих під Сребреницею, а від того, що ж робити нам самим, коли закінчиться наша війна. Бо як би не хотілося (а мені, зізнаюся, щиро цього хочеться), росіяни нікуди не дінуться і навіть не переселяться на інший бік планети. І нам доведеться якось з ними поруч жити. Це не здається навіть можливим, але нам реально просто доведеться.
Я висловилася про це в одній із соцмереж і отримала дуже знецінливий коментар українки Уляни. Уляна написала, що сама вона чотирнадцять років прожила в Сараєві і з цього досвіду може мене запевнити, що такі "гастролі" людей, які "прочитали дві книжки про балканські війни" і тепер порівнюють їх з контекстом України, - це шкідництво. Типу, на Балканах все інакше. Я обговорила це з організаторами проєкту і засновниками фундації. Один з них уточнив, чи якщо ти написав про це дві книжки, то уже можна порівнювати. Інший сказав jebi ga, що в цьому контексті можемо перекласти як "В нас свобода слова, людина висловила свою думку, яка вже є". Але незважаючи на те, що на абсолютно кожен, поганий чи хороший проєкт, який спонукає про щось подумати, знайдеться своя Уляна в соцмережах, це питання співіснування не йде мені з голови.
Читайте також: Андрій Бондар: Де взяти нові очі?
З 2014 по 2022 багато українських франшиз відкривалися в росії*. Це були трендові, модні бізнеси і проєкти. Українські маркетологи, продакшени, рентали обслуговували російські проєкти. Люди їздили туди працювати - не лише будівельники чи чорнороби, для яких це були радше вимушені заходи, - але люди з цілком собі інтелектуального кластера. В Україні продавалися російські печеньки, книжки і фільми. Нікому загалом нічого не заважало і не муляло. І я про це згадую не для того, щоби когось присоромити, але просто для того, щоби звернути увагу на те, що з великою ймовірністю за рік чи два після того, як ця війна скінчиться (чим би вона не скінчилася), так знову буде.
Омріяну стіну між нами, на жаль, не буде збудовано. Хтось буде ділити з ними бізнес, хтось межуватиме обійстями. Будуть шлюби, діти і страшні відкриття в минулому. Мені дико про це навіть думати, я можу думати лише про Гаагу, справедливу відповідальність, виплату репарацій і про зусилля, яких доведеться докласти, щоби не бажати смерті кільком поколінням нащадків ворога хоча би вголос (це заборонено законодавством), але це співіснування буде, бо час і життя забирають своє, і часом - силою. Воно буде, навіть якщо боротьба і ненависть триватимуть й далі. У Боснії рану, скоріше, зашили криво і брудними нитками, а не зцілили, тож вона то тут, то там періодично кровить навіть тепер.
Читайте також: Катерина Бабкіна: Боротися з кожною росією на своєму шляху
І тому важливо зараз працювати на пам'ять. На фіксацію того, що було, як було, хто стріляв, хто ґвалтував, хто викрадав і хто за все це платив. Щоби в усіх цих історій були персонажі з іменами і обличчями і ніхто, ніхто, ніхто з тих, хто заслужив, не оминув покарання. Тільки після цього чесно буде віддати життю і часові те, що вони хочуть забрати.
*Авторську орфографію збережено.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.