Канадська дослідниця: Українці виграють інформаційну війну

У доробку канадської історикині та письменниці Маргарет МакМіллан є низка книг, що присвячені війнам та їхнім наслідкам. Серед них: "Париж 1919: шість місяців, які змінили світ" (2001) - за неї вона першою із жінок отримала премію Семюеля Джонсона, а також "Війна, яка покінчила з миром: шлях до 1914 року" (2013).

У 2020 році вона опублікувала книгу "Війна: як нас сформував конфлікт", яка очолила список бестселерів і стала однією з 10 найкращих книг року за версією газети The New York Times.

У цій книзі Макміллан дослідила причини, що спонукають людство до початку да ведення воєнних дій, а також спричинені війною політичні, економічні та культурні зміни в суспільстві - як негативні, так і позитивні. МакМіллан також завідує Енгельсбергською кафедрою історії та міжнародних відносин у Лондонській школі економіки (IDEAS).

В інтерв'ю DW вона виклала своє бачення мотивації президента Росії Володимира Путіна піти війною проти України, соціальних мереж як нового інструмента пропаганди, а також пояснила, чому атомна енергетика, попри усі ризики, залишатиметься важливою.

DW: Чому війну часто розв'язують конкретні персоналії, як у цьому випадку Володимир Путін?

Маргарет МакМіллан: Я ніколи не погоджувалася з біологічним поясненням, ніби у нашій біології є щось, що примушує нас боротися, тому що випадкове насильство, якщо ми боремося одне з одним, це не війна. Знаєте, двоє чоловіків сваряться біля бару. Це не війна. Це просто насильство.

Думаю, що війна вимагає серйозної підготовки. Я досить вузько розумію війну як організоване насильство проти іншої організованої групи. Я думаю, що люди воюють тому що вони хочуть чогось (досягти - Ред.). Жадібність, яку можна бачити у Путіна: він хоче Україну. Воювати також ідуть через страх. Українці ж пішли на війну, бо не мають вибору. Є і ідеологічне забарвлення, яке часто переплітається (з іншими причинами - Ред.).

Гадаю, що Путін, безперечно, мотивований якоюсь дивною формою російського націоналізму. У минулому люди боролися за релігію чи ідею, за революційні ідеології, що завгодно. Але часто достатньо того, щоби хтось проголосив: "Так, ми йдемо воювати". На те, як саме це відбувається, і коли саме, впливає суспільство.

Тому в демократичних країнах прем'єр-міністр не може просто взяти і сказати, що ми йдемо війною. Є засоби контролю. Американський президент не може оголошувати війну. Це має пройти через Конгрес. І в умовах демократії було б дуже нерозумно, якби ви були прем'єр-міністром чи президентом, вести країну на війну, якщо відсутня підтримка. І ми бачили, що відбувається, коли так стається.

Але в такій автократії, як Росія, Путін має, я б не сказала, повний контроль, але контролює всі державні інститути: спецслужби, силовиків, а Дума - це лише штамп. Маю на увазі, що все це нічого не варто, а рішення виходять від нього, я гадаю. Я справді думаю, що це війна Путіна. Так само, як я думаю, що Друга світова війна в Європі була війною Гітлера.

Наскільки важливу роль відіграють риторика та діалог у запобіганні таким кризам?

Я вважаю, що це може (відігравати важливу роль - Ред.), якщо інша сторона готова виступити з погрозами і має виступити, але в цьому випадку Захід цього не зробив. Думаю, вони все ще намагалися знайти дипломатичне рішення. І тому низка лідерів від (президента Франції - Ред.) Еммануеля Макрона до міністерки закордонних справ Великобританії Ліз Трасс їхали до Москви, щоб спробувати переконати Путіна шукати мирне рішення. Хто знає, чи вони чітко говорили: "Якщо ти зробиш це…?" Але проблема в тому, що демократії ніколи не знають, що вони збираються робити, доки не настане момент.

Як ви ставитесь до нової "боротьби наративів" у соціальних мережах?

Боротьба наративів точилася завжди. Пропаганда завжди була важливою у війні. Якщо подивитися на колони, зведенні римлянами. Або монети, які вони карбували зі зображенням імператорів. Вони мали показати могутність Риму.

Наполеон (Бонапарт - Ред.) чітко усвідомлював силу пропаганди. Усі ті зображення з його їздою верхи через Альпи, приміром, на полях битв. Їх широко розповсюджували, і вони були способом підкреслення його влади та залякування ворогів.

Тож, я думаю, у різні способи пропаганда, яка намагається використати інформацію, щоби послабити ворога чи переконати людей, завжди була частиною війни. Але засоби пропаганди змінюються разом зі змінами технологій. У Першій світовій війні обидві сторони скидали одне на одного листівки з літака тому що таким був шлях до іншої сторони. Під час Другої світової війни, щоб "достукатися" до іншої сторони, використовували радіомовлення. І тепер соціальні мережі стали засобом для спроб послабити ворога та згуртувати власний народ.

І поки що, я думаю, українці без зусиль виграли інформаційну війну. І цьому наративу вірять, думаю, вірять навіть у Росії. Наприклад, українці вміло використали полонених військових, які говорили зі своїми матерями. Або за допомогою Facebook показали російським родинам, що їхні сини живі-здорові. Російський наратив стає дедалі божевільнішим, якщо можна так сказати.

Я маю на увазі (заяви - Ред.), що при владі в Україні наркомани? Що Росія вторглася, щоб не дати Україні отримати ядерну зброю? Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї в 1990-х роках. Мені здається, що це не дуже ефективно, чи не так?

Який вплив може мати тиск культурних діячів на державу, яка веде війну?

Поки йде війна, то дуже незначний. Вони можуть чинити тиск на держави, які проводять політику до якої несхвально ставиться зовнішній світ. Був спортивний бойкот Південної Африки під час апартеїду, який справді вплинув на південноафриканців, особливо тих, хто обожнює спорт, яких багато у ПАР. Це може змусити тих, хто бойкотує, відчути, що вони щось роблять, це своєрідний жест. Але чи змусить це керівництво Росії задуматися? Гадаю, це дуже малоймовірно.

Минулої п'ятниці світ прокинувся з похмурою реальністю нападу Росії на Запорізьку АЕС. Може про це ще зарано запитувати, але чи є тут якийсь урок для нас?

Я сподіваюся, що це не налаштує людей проти атомної енергетики, тому що, коли ця війна закінчиться, нам і надалі доведеться займатися зміною клімату. І це те, над чим ми повинні дуже серйозно подумати. Як ми зможемо зміцнити Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), яке зараз відповідає за атомні електростанції, і яке вже висловило намір перевірити цю електростанцію.

Нам доведеться серйозно подумати, чи будемо ми продовжувати будувати атомні електростанції та про способи їхнього захисту на випадок війни. Але, на мою думку, ми повинні думати про атомну енергетику, оскільки не можемо продовжувати покладатися на викопне паливо.