Минулого літа на Донеччині, де мені довелося виступати перед військовими разом із Сергієм Жаданом, я у формі легкого стендапу розповідала дівчатам і хлопцям, що розповідаю про них у Франції по телебаченню. А під кінець спитала, що б вони передали французам "з полів".
"Передайте французам, - сказав танкіст, - нехай пришлють до нас хоч би Іноземний легіон (з'єднання французької армії, у якому можуть служити іноземні добровольці. - Ред.) - Хай будуть першими. Покажуть приклад. А там і інші підтягнуться…"
Звучало це як смілива пропозиція - для нас, українців, виходячи з реального стану речей. А от для французів на тому ж телебаченні - як наївність, на яку можна дивитись поблажливо: ох уже ці українці, то літаки їм подавай, а вони ж не петрають в таких високих технологіях, а то вже Іноземний легіон! Ні, ні і ще раз ні! Ми ж не можемо бути "співучасниками…"
Що ж, не минуло навіть року. Бо балакливі "експерти", які бували в Україні років 30 тому ("А ХарькОв - рускоязичний город!"), і паркетні генерали ("Я не воював, але знаю, що шансів в українців мало"), на щастя, не є десіжн мейкерами.
Президент Франції Еммануель Макрон, якого ми всі дружно картали за невизначеність і телефонні дзвінки до Володимира Путіна, автор вислову "Не треба принижувати Росію" і навіть герой словотвору "макронувати" - багато говорити і нічого не робити - нас усіх здивував, заявивши, що не варто виключати розгортання наземних військ в Україні - у разі, якщо Росія прорве лінію фронту в Україні. "Я нічого не виключаю, тому що ми стикаємося з кимось, хто нічого не виключає, - заявив Макрон 5 травня. - (…) У мене є чітка стратегічна мета: Росія не може перемогти в Україні. Якщо Росія переможе в Україні, безпеки в Європі не буде".
Це було неочікувано, бо мені на третьому році війни під час виступів на французьких телеефірах доводилося чути різне. А особливо - поза ними, чекаючи на вихід у студію. Ось лише один приклад.
"Знаєте, для Путіна Україна - це як жінка, яку ґвалтують, - сально шепотів один гість іншому перед виходом до студії. - Чим більше вона пручається, тим більше це його заводить!" Я оніміла. На щастя, той, до кого він звертався, цю потужну метафору не підтримав, а лише вжахнувся: "Ви ж не казатимете це в ефірі?"
"Яка муха вкусила Макрона?"
Ні, в ефірах вони кажуть плюс-мінус політкоректні речі.
А ще є преса. У ній теж час від часу зблискують ці "мігруючі друзі України". "Яка муха вкусила Макрона? Була то муха цеце чи інша муха, коли він, стільки років відмовляючи невиліковно хворим померти за власним рішенням, тепер посилає наших солдатів помирати в Україну?!" Крім метафори про муху цеце рівня початкової школи тут є ще є смішний момент. Автор цієї колонки - засновник однієї французької асоціації, до якої входять власники великих бізнесів, урядовці та інші соціально значущі люди - наприклад, вчителі чи митці, якщо вони мають шанс докластися до побудови французького майбутнього.
"Ти уявляєш, це той, що плакав крокодилячими сльозами наш під гімн на тій українській званій вечері!" - пересилаю я статтю подрузі, україно-французькій підприємиці, що була у числі гостей. Власне, тих гостей слід було за рекордний термін зібрати мені - журналіст про це молив і їхав упрілий на ровері через весь Париж, аби поклонитися наживо. Я таке терпіти не можу, але гостей запросила - сильні французького світу тоді познайомитися з українськими підприємицями, мисткинями й дипломатами, з того вийшло кілька хороших проєктів. Усі клялися й божилися помагати Україні - вона була у тренді. Багато хто й не хвалився, а справді робив, віддаємо належне.
Але недовго та музика грала. Вже за рік той же журналіст послав мене подалі з моїм питанням, до кого б то звернутися за підтримкою фестивалю сучасної української культури: "На початку війни вам дали стільки грошей, і ніхто не знає, на що вони пішли, тож навіть і не потикайся!"
І от тепер виявляється, що Макрон примусово посилає молодих французів помирати за якусь там Україну? Ну, це вже в жодні тріумфальні арки не лізе (якби я була тим журналістом, писала би такі метафори).
"А чого ти дивуєшся - у нас із чоловіком половина французьких знайомих вважає так само…" - відповідає подруга з Ліону.
Я насправді не дивуюся. Я звикла.
Критикувати будь-які дії влади - правило хорошого тону у Франції
Французи - критикани, у них правилом хорошого тону вважається піддавати сумніву будь-які дії влади. Вони вважають себе протестувальниками й революціонерами настільки, що готові маніфестувати за будь-якої нагоди - тут навіть українцям далеко, ми здебільшого "по ділу" протестуємо. "Так, але…" - могло би бути їхнім національним гаслом.
Якщо розбирати людей за векторами, складається проста математика:
ті, хто за нас і публічно, і серцем;
ті, хто тримає проукраїнську позицію "на людях" через кон'юнктуру, а в перервах між публічними проявами - як от колишня посолка Франції в Росії - ностальгує за водочкою з "інтелектуалом Патрушевим" на криголамі і достоєвськими в балетній пачці;
ті, хто проти України і зовні, і всередині, але якщо вітер популізму подув би в інший бік, хутенько би пішли за ним.
Французькі солдати в Україні - ні, поки що
Я би дуже хотіла ще раз побачити того вояка, який "закидав у простір" цю ідею з французькими солдатами. Сподіваюся, він живий і здоровий.
Мій чоловік, як і всі випускники політехніки, проходив військову службу на кораблі. Має звання лейтенанта. Нещодавно у свекрухи на горищі ми знайшли його стару шинель і форму. Красиве все, з кокардами й золотими офіцерськими ґудзиками.
"Ти можеш перешити її собі, Ірено, дивись, яка добротна шерсть!" - каже свекруха.
"Та ні, мені й так подобається - оверсайз, - сміюся я. - Тільки в хімчистку здам, щоби не пахла минулою юністю".
А чоловікові потім тихо додаю: "Ну бо хто його зна, як далі буде. Може, й тобі ще знадобиться". Він киває, бо знає - я не жартую.
За даними опитування дослідницької компанії Ipsos, кожен другий громадянин Франції у віці від 18 до 25 років відповів "абсолютно так" або "можливо так" на питання: "Якби захист Франції вимагав від країни участі у війні в Україні, чи були б ви готові взяти на себе зобов'язання захищати свою країну"? Це опитування провели ще до заяв Макрон про можливе розміщення військ в Україні.
Висновок простий: усе не так погано, як чекають песимісти, але й не так добре, щоби потопати в ілюзіях. Французи з нами, бо поділяють наші цінності. Вони багато говоритимуть і щось робитимуть. Хочеться вірити, що робитимуть більше, ніж про це розкаже преса. Я зараз про зброю, як ви розумієте. Бо зброя зброєю, а людський ресурс - єдиний, що не підлягає відновленню.
"Українці зараз платять життями, а ви наразі лише грішми…" - знову і знову повторюю я. Хтось це чудово розуміє - як от мій чоловік, у якого двоє синів. "Не зупинити це зараз в Україні - підуть на фронт вони". Наша реальність швидко стане їхньою.
Читайте також: Солдатів НАТО відправлять в Україну? Що про це говорять у Німеччині
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.