goEast: українські підсумки

Дев’ятий кінофестиваль goEast завершився цього тижня в столиці німецької федеральної землі Гессен Вісбадені. Це місто на Рейні, чиї каштанові алеї дуже нагадують Київ, стало символічним стартовим майданчиком вже для багатьох східноєвропейських майстрів кіно. Передусім тому, що кінофестиваль goEast вирізняє саме дуже потужна програма для студентів вузів, що надають освіту в галузі кіно.

«Дуже гарна, цікава програма саме для студентів. Це така особливість цього фестивалю. Я брав участь як документаліст, у мене короткий метр документального кіно. І вдалося вибороти третє місце», - розповідає киянин Дмитро Медведенко, який представив у студентській програмі goEast свій перший документальний фільм «Запах машиніста».

Вдалий дебют

«У мене 15-хвилинний фільм про машиніста київського метро. Він – дуже цікавий хлопець. У нього на куртці завжди бедж – жовтий «смайл». Він дуже позитивний і відкритий до всього. Я його зустрів, коли якось раптово зупинився поїзд метро, бо на наступній станції хтось загинув. Потяг зупинився, і я побачив на пероні мій персонаж. Я одразу зрозумів, що щось треба з ним зробити. Ми довго спілкувалися і вийшла історія, яку я зміг потім екранізувати. Здається, що людям у Німеччині було цікаво подивитися на метро, на дуже відкритого, щирого хлопця, який не машиніст від слова «машина», а дуже чуттєвий і романтичний», розповідає Дмитро Медведенко.

Подальший шлях його стрічки до Вісбадена був цілою низкою несподіванок, каже режисер-початківець: «З машиністом я зустрівся несподівано. Я не сподівався, що він буде спілкуватися зі мною, що в нього буде цікава історія. Я не сподівався також, що зможу отримати матеріал. Адже відомо, що метро в нас – це досить закрите середовище. Також я не сподівався, що потраплю на цей фестиваль. Я навіть досі не знаю, яким чином моя заявка сюди потрапила. І наступна несподіванка – я отримав третє місце серед студентської документалістики".

Водночас для українських документалістів-переможців у студентській програмі шлях до Вісбадена був менш несподіваним. 15-хвилинна документальна стрічка «Радуниця» режисера Романа Бондарчука була знята за підтримки Ґете-Інституту, і її вже представляли в рамках різних програм за кордоном, зокрема й у Німеччині. І от тепер на goEast – перше місце, приз симпатій глядачів.

«Радуниця» - екзотика, яку знаєш

«Я думаю, що найкраще знімати кіно про речі, які справді знаєш", - розповідає Дар’я Аверченко, авторка сценарію стрічки. «Радуниця – це святкування, яке відбувається через тиждень після Великодня. На батьківщині мого батька, на Чернігівщині, воно відбувається в доволі екзотичній формі. Мій батько народився в селі Клюси, яке розташоване на кордоні з Росією і Білоруссю. Екзотика свята полягає в тому, що люди з Білорусі й з Росії приходять один раз на рік у своє рідне село святкувати Радуницю. Вони збираються на кладовищі, катають яйця, щоб повідомити своїм пращурам, що Христос воскрес і що велика радість, Радуниця. Одного разу я була на цьому святкуванні малою. А коли з’їздила туди у свідомому віці, то це надихнуло мене написати новелу. Коли я показала її Роману, він сказав що це – дуже гарне документальне кіно, й ми маємо спробувати щось зробити», згадує Дар’я Аверченко.

«Штука в тому, що раніше, за часів Радянського Союзу, у Клюсах не було кордону", - пояснює режисер «Радуниці» Роман Бондарчук. "Багато родичів виходили заміж в одне село, в інше. А тепер у селі немає пропускного пункту, і селянам доводиться їхати кілометрів 50, щоб потрапити в гості одне до одного. Це абсурдна ситуація. Але на це свято треба прийти в будь-якому разі. Й от діти тягнуть своїх батьків через річку в човнах, проводять через ліси. Тобто все виглядає доволі екзотично».

Екзотичність, чи навіть абсурдність ситуації в Клюсах, доходить до того, що навіть на городі людям доводиться поратися з паспортами, веде далі Роман Бондарчук. Час від часу на селян роблять облави, перевіряють документи. Практично всі вони –судимі, бо рано чи пізно попадаються під час нелегального перетину кордону. Не дивно, що за таких обставин було не так просто знайти підхід до селян у Клюсах. Щоб отримати необхідний матеріал, треба було дуже обережно діяти, розповідають автори.

Зрештою, у якийсь момент селяни просто звикли до «людей з камерою, які вештаються селом», каже Роман Бондарчук. Хоча згадує режисер і деякі не вельми кумедні моменти:«Коли ми переїхали з третього разу в Росію, вже назнімавши, що нам треба в Україні, то люди зразу, побачивши нас у селі, викликали ФСБ. Приїхала спеціальна група в бронежилетах з’ясовувати, чому ми тут з’явилися».

«Не втручатися, а спостерігати»

Цікава історія, екзотичні обставини, режисерська майстерність – всі ці якості слугували тому, що «Радуниця» сподобалася глядачам у Вісбадені, розповідає відомий український кінознавець Алік Шпилюк, який був членом конкурсного журі на goEast. «Я ж дивився цей фільм ще минулого року, бо був у журі Ґете-Інституту на конкурсі, де цей фільм був представлений. Для західного глядача в ньому є дуже цікавий погляд на те, що відбувається у нас. До того ж це фільм, зроблений з великою любов’ю до своїх героїв», - каже Алік Шпилюк.

«Завдання документаліста не втручатися, а спостерігати й намагатися показати й відкрити світ іншим людям. Зокрема показати свою країну в інших країнах, представити її цікавіше, зробити її більш зрозумілою зокрема для людей у Західній Європі, - переконана сценаристка «Радуниці» Дар’я Аверченко. "Судячи з того, що нам дали цей приз, нам це вдалося. Дуже приємно, що це був приз глядацьких симпатій. Тобто, ми розуміємо, що наш фільм було прийнято до душі, і головою, і серцем люди зрозуміли, про що ця стрічка», резуюмує Дар’я Аверченко.

Кіно-проекти: допомога фонду імені Роберта Боша

Окрім першого та третього місць серед документальних студентських стрічок українським учасникам вдалося посісти ще третю позицію серед ігрових студентських фільмів короткого метру: трохи не дотягла до головного призу стрічка Марини Вроди «Клятва», в якій ідеться про перше кохання й про першу зраду. Також трохи не пощастило українським учасникам конкурсу кінопроектів, який традиційно проводиться на goEast фондом імені Роберта Боша.

«Наскільки я знаю від членів журі фундації імені Роберта Боша, українські проекти були майже переможцями. Лише деякі технічні проблеми не дали їм змоги перемогти», - розповідає Алік Шпилюк. У рамках програми фонду імені Роберта Боша міжнародні молодіжні кіно-проекти мають можливість отримати для своєї реалізації фінансову підтримку обсягом до 70 тисяч євро. Але окрім матеріального боку справи, фундація надає також можливість брати участь у фахових тренінгах і допомагає у пошуку партнерів для кінопроектів.

Перспективи України на goEast

Українське ігрове кіно цього року у конкурсній програмі goEast представлено не було. А от нині, розповідає Алік Шпилюк, в Україні завершують зніматися кілька фільмів, які наступними роками зможуть представити українське кіно на goEast. «Мене дуже тішить, що це – фільми, в яких ідеться про сучасну молодь, про сучасні проблеми. Здається, саме це цікавить нині західного глядача», - каже Алік Шпилюк, хоча й додає, що зрештою все залежить не від тематики, а від майстерності.

Леся Юрченко

Редактор: Євген Тейзе