Евакуація з Маріуполя в Росію: як відбувається фільтрація

З перших днів повномасштабної війни Росії проти України припортове місто Маріуполь опинилося в оточенні російських військ. Через постійні обстріли тисячі маріупольців змушені ховатися в укриттях та підвалах. За словами президента України Володимира Зеленського, нині інфраструктура міста зруйнована приблизно на 95 відсотків. DW наводить три історії не пов'язаних між собою жителів Маріуполя, яким вдалося вирватися з облоги, пройшовши так звані фільтраційні табори, які організували російські військові.

"Пиши, що тобі диктують, і не став зайвих питань"

31-річний Дмитро* разом з дружиною та грудною дитиною виїхав з Маріуполя 21 березня.

"Ми прожили під обстрілами майже місяць - з 24 лютого по 21 березня. В перші дні зник зв'язок, тому взагалі не було інформації. З 8 березня ми жили вже у підвалі. Приблизно 15 березня в нашому будинку з'явилися ворожі військові - спочатку слов'янської зовнішності, а через кілька днів чеченці, які зайняли всі квартири в будинку.

Саме чеченці повідомили, що можна евакуюватися у так звану "ДНР". Але евакуація була специфічна: люди бігли під обстрілами, хтось падав, був абсолютний хаос. Далі, коли вибігли з-під обстрілів, йшли пішки приблизно вісім кілометрів до блокпосту так званої "ДНР". Після чотирьох годин очікування в черзі нарешті пройшли, як я потім зрозумів, легкий контроль: чоловіків роздягали до поясу, перевіряли документи та речі.

Потім нас автобусом привезли в Новоазовськ, де поселили у школу. Там ми відчули більш-менш хороше ставлення від вчителів та волонтерів, які надавали медичну допомогу та годували. Спали на матрацах на підлозі - умови не супер, але після життя у підвалі трохи відпочили. На третій день перебування у школі всіх примусово планували везти кудись на фільтрацію і потім до Росії, чого ми точно не хотіли. З'ясувалося, що в Росію можна не поїхати, якщо в Новоазовську є де жити. Завдяки волонтерам у школі знайшли літню жінку, яка написала заяву і забрала нас до себе.

Читайте також: У Маріуполі загинула 91-річна Ванда Об'єдкова, яка пережила німецьку окупацію 1942 року

Проте нам повідомили, що все одно потрібно прийти до школи, звідки автобус мав відвезти нас у Донецьк на фільтрацію. Зазначу, що у них дуже великі проблеми з організацією - ми ходили до школи три рази, але автобус жодного разу не приїхав. Потім ми просто перестали ходити і почали шукати варіанти, як можна цю фільтрацію пройти самостійно. Через два тижні знайомі сказали, що це можна зробити в селі Безіменне.

Фільтрація проходила у трьох наметах. Коли я зайшов у перший, мені відразу кинувся в очі побитий хлопець, який сидів біля стіни. Не знаю, хто він і чому там сидів. Можливо, так хотіли залякати.

Військовий сказав мені роздягнутися до трусів - оглядали на наявність татуювань та слідів від зброї. Потім забрали телефон, у якому дивилися всі мої переписки, контакти, фото. Паралельно ставили питання: "Де жив, працював? Чи є знайомі з полку "Азов"? Як ставлюсь до політики Росії та України?" Я відповідав, що нейтрально ставлюсь до політики. Також питали, чому ми вісім років бомбили Донецьк. Я казав, що не знаю і не дивлюся телевізор.

У другому наметі в мене також взяли телефон, який підключили до якогось обладнання. Також я підходив до різних столиків, де брали відбитки пальців та фотографували.

Найбільш неприємний був останній етап, у третьому наметі. Я сів до військового, який сказав писати заяву згідно зі зразком. Там йшлося, що я ознайомлений з якоюсь статтею конституції так званої "ДНР". На питання про зміст цієї статті мені сказали: "Пиши, що тобі диктують, і не став зайвих питань". Потім військовий запитував про місце роботи, ставлення до Росії, знайомства серед українських військових. Відповіді на них я записував у заяві.

Все пройшло спокійно, можливо, тому, що я відповідав правильно. Адже я чув крики та образи на адресу чоловіків, які питали, навіщо Росія прийшла, зруйнувавши їхній дім і життя. В мене була така ж думка, але я розумів, що не варто про це казати. Було відчуття, що вони нас вважають винними в чомусь.

Коли я все написав, дали папірець, що засвідчував проходження фільтрації. З цим папірцем я міг перебувати на території так званої "ДНР" і заїжджати в Росію.

Згодом ми знайшли приватного перевізника, який був готовий з Донецька довезти нас до Польщі через Росію. На російському кордоні було ще жорсткіше, ніж на фільтрації. Росіяни нас довго допитували і ще ретельніше перевіряли телефон - кожен чат у месенджерах, всі контакти. Вони попередили, що потрібно на питання відповідати правду, тому що в іншому разі "будуть зовсім по-іншому спілкуватися". Також я бачив на стенді брошуру за написом: "Далекий Схід Росії чекає тебе". Я чув від людей, що пропонують поїхати туди, дають 10 тисяч рублів та якусь роботу. Особисто мені не пропонували, напевно тому, що я нібито їхав до знайомих. Перевізник чітко попередив - при в'їзді до Росії потрібно казати, що їдемо в Москву, а також знайти знайомих, адресу та номер яких можна було б повідомити прикордонникам. Дійсно, росіяни телефонували за цим номером і питали, чи там чекають на нас.

Зрештою ми перетнули російсько-латвійський кордон і видихнули. Нині ми в Польщі і плануємо поїхати в Австрію до знайомих. Будемо спостерігати за ситуацією і сподіваємося повернутися в Україну.

"Я дуже злякалася, адже думала, що мене вже не випустять"

Анна виїхала з Маріуполя 24 березня разом з чоловіком і дитиною.

Ми розуміли, що потрібно виїжджати, тому що на вулицях багато трупів, і починає тепліти, що загрожує санітарними проблемами. Посидівши в підвалі без зв'язку, 24 березня ми вирішили, що треба йти питати, як вибратися. Зустріли солдата з білою пов'язкою, який сказав, де місце евакуації. Прийшовши туди, нас забрав автобус, який довіз до міста Володарськ. Згодом інший автобус привіз нас у Донецьк, де нас поселили в школу. Там дали матрац і годували три рази в день. В цій же школі проводилася фільтрація. Моєму чоловіку наказали роздягнутися, щоб подивитися, чи є татуювання та сліди від зброї. Також питали про місце роботи, чи "пропагує він антиросійський режим".

Згодом запросили мене. Питали, чи директор мого телеканалу (Анна працювала журналісткою.  - Ред.) має проукраїнські погляди та чи веде він "русофобні наради", змушуючи говорити про Росію погано. Також в мене попросили номери всіх, хто зі мною працює, питали про мою політичну позицію, на якій мові я вела програми та якою мовою говорили мої гості. В цілому вони спілкувалися зі мною ввічливо.

Коли я вже десь годину їхала на автобусі в сторону російського кордону, ці ж військові наздогнали і попросили мене вийти. Я дуже злякалася, адже думала, що мене вже не випустять. Вони сказали, що не встигли поставити ще кілька питань, зокрема, про моїх знайомих. Зрештою, вони скопіювали всі мої контакти і відпустили. На російському кордоні в мене нічого не питали, але чоловіків перевіряли на наявність татуювань тощо.

З кордону інший автобус відвіз нас в Таганрог, де нам сказали, що можемо їхати, куди хочемо, якщо є де жити. Якщо нікуди їхати, то можна безкоштовно доїхати в Пензу, де нас обіцяли кудись поселити. Ми планували їхати до родичів в російське місто Улан-Уде, щоб зачекати інших родичів, які ще не евакуювалися з Маріуполя. Але потім плани змінилися: моєму чоловікові терміново потрібні були ліки, яких в Росії не було, і ми поїхали в Європу.

"У мені народилася ненависть, від якої навіть соромно"

Варвара понад місяць прожила під обстрілами в Маріуполі. Разом з чоловіком вони залишили місто 25 березня.

У мої 67 років у мене нічого не залишилося. Ми з чоловіком 40 років наживали майно, щоб забезпечити достойну старість. Тепер нічого нема.

25 березня біля нашого будинку, де ми ховалися в бомбосховищі, з'явилися російські солдати, які сказали: "Це зачистка, якщо через десять хвилин ви не вийдете, то ми кинемо гранату і підірвемо вас". Хтось із людей падав на коліна і просив їх не робити цього. Зрештою, всі вийшли, і солдати сказали нам іти до церкви. Там люди у військовій формі подивилися наші паспорти і погнали до села Бердянське. Тут жінок не перевіряли, тоді як у чоловіків оглядали плечі, руки, ноги і спину. Потім запхали нас в автобус, було дуже тісно. При цьому кричали, щоб ми заходили швидше, бо нібито Україна зараз буде всіх обстрілювати.

Привезли в село Безіменне і поселили у школі, де ми поїли та поспали на підлозі. Зранку автобусом відвезли в місто Торез, де нас в чергове принизили - взяли відбитки пальців, міряли зріст, робили копії паспорту, перевіряли телефони. Це тривало досить довго, і було страшно, тому що всі зі зброєю, а ми не розуміли, навіщо нас сюди привезли.

Потім відвезли в поліцейський відділок, де мене допитували кілька людей. Питання ставили щодо місця роботи та проживання, а також запитали, де планую жити. Я сказала, що буду жити в Україні. Вони на цю фразу почали хмикати та сміятися, заявивши: "Такої країни не буде".

Як я згодом дізналася від інших людей, якщо виявляєш бажання жити в Росії, дають написати заяву і після цього десять тисяч рублів. Але є вимога протягом десяти років не виїжджати з Росії.

Після проходження цієї фільтрації нам видали якийсь папірець та сказали, що зараз приїдуть автобуси і відвезуть нас у Ростов. Але ми підійшли до старшого, який там був, і почали плакати, що не хочемо в Росію, тому що нібито любимо так звану "ДНР". Нам потрібно було поїхати в Безіменну, де був наш племінник, який їхав з Маріуполя на своїй машині і стояв у черзі на фільтрацію.

Знайшли місцевого шахтаря, який зголосився за гроші нас відвезти. В дорозі він розказував, що скоро все буде чудово: в серпні запрацює "Азовсталь", буде пряма дорога в Одесу. Але я хочу сказати - живуть там люди так погано, що уявити складно. Я питала у цього шахтаря, що в Торезі за вісім років було побудовано. Він сказав: "Два кілометри дороги і відремонтували дах в якомусь будинку".

Потім ми зустрілися з племінником і доїхали до російського кордону. Там теж ставлення було не дуже - довго тримали на кордоні, а прикордонники ходили-байдикували. Потім знов перевіряли документи, речі, суму грошей.

Пройшовши кордон, ми поїхали в Ростов, де нас зустріли волонтери, завдяки яким ми змогли помитися, постригтися, перевдягнутися. Також попросили їх купити квитки до Білорусі, аби потрапити в Україну. Але виявилося, що на цьому потязі можуть їздити лише громадяни Білорусі та Росії, і провідник сказав, що висадить нас на кордоні. Я пішла до начальника потягу просити не робити цього. Зрештою він подзвонив якомусь прикордоннику, який запитав, скільки нам років. Думаю, нам дуже пощастило, що ми старі, адже нам дозволили їхати. В Мінську нас зустріли знайомі і відвезли до українського кордону.

Не вкладається в голові, як можна те, що зробила Росія, зрозуміти, пробачити і забути. До війни я була лояльною до Росії, але тепер в мені народилася ненависть, від якої мені навіть соромно. В Маріуполі загинула 88-річна сестра мого чоловіка. Вона казала, що навіть німці так не обстрілювали у Другу світову війну.

* Імена змінено з міркувань безпеки.