Заслання литовців до Сибіру: діти - про долі своїх сімей
14 червня 2021 р.14 червня - трагічна дата в історії країн Балтії. Цього дня 80 років тому радянська окупаційна влада почала першу масову депортацію литовців, естонців і латишів до Сибіру та Казахстану. Тоді насильно виселили близько 40 тисяч осіб. У ході іншої масової депортації 1949 року - 100 тисяч. Напередодні роковин DW поспілкувалася в Литві й Росії із дітьми засланців, а також з учасником "Місії Сибір" - литовської молодіжної організації, яка займається доглядом за похованнями депортованих і допомогою їхнім нащадкам.
"Де зрадник Батьківщини?"
Іонас Маркаускас, син литовських засланців, депортованих у 1941 році, голова литовського "Братства засланих до моря Лаптєвих"
Мої батьки - вчителі. Батько був з багатодітної сім'ї, працював учителем молодших класів. Мати була з родини протестантів-ремісників, рано залишилася сиротою, закінчивши університет, викладала німецьку. Вони одружилися у 1938 році, у 1940-му переїхали працювати в Маріямполе, місто на південному заході країни.
Вчителі в той час дуже цінувалися в Литві: вони отримували хорошу на той час зарплату (300 литів), овочі з городу місцевого самоврядування, дотації на житло і паливо. У серпні 1940 року, вже після окупації, батько брав участь у з'їзді вчителів у Каунасі, і наприкінці вони всі разом заспівали литовський гімн. І, мабуть, цим підписали собі вирок.
14 червня 1941 року їм постукали у двері і, побачивши тільки двох (маму і тата), запитали: "Де зрадник батьківщини Ромуальдас Маркаускас?" Мати, яка, на відміну від батька, говорила по-російськи, показала на дитяче ліжечко дворічного сина - Ромуальдасом звали мого старшого брата. Їм наказали збиратися.
Спочатку вони опинилися в Алтайському краї. Щойно встигли облаштуватися на новому місці, як на початку 1942 року вийшла постанова про переведення колгоспів у північні райони, щоб ловити там рибу і забезпечувати нею фронт. Майже три тисячі осіб були депортовані з Алтайського краю до гирла Лени.
На баржах і катерах висланих повезли до Якутська. Діти й старі важко перенесли цю поїздку. Було багато померлих, і їх просто викидали на берег. Ховати було ніде і ніколи, тому що треба було плисти далі. Коли дісталися Якутська, вони зустріли там якутів, яких також насильно відправили на рибну ловлю, - в основному, жінок, дітей і людей похилого віку. Їм, як і нам з Литви, дозволили взяти з собою по 16 кілограмів речей.
З великими втратами до кінця літа ми дісталися гирла Лени. Моя сім'я опинилася на острові Трофимівськ. Довелося облаштовуватися, будувати юрти, бараки, думати, як добувати їжу, дрова. У наглядачів із НКВС у Тіксі продуктів було достатньо, вони їх отримували за ленд-лізом (поставки продовольства, військової та цивільної техніки та обладнання із США до СРСР у роки Другої світової війни. - Ред.) А засланці голодували. На складах гнила риба, але людям її не давали. Вкрадеш рибу - потрапиш до штрафного табору "Стовпи", звідки живим ніхто не повертався.
Судячи з усіх спогадів, це було найважче місце. Звичайно, примудрялися рибку в штани засунути, якось пристосовувалися, але продовжували вмирати від голоду і холоду. При цьому трималися гідно: їжу одне в одного не забирали, самогубств не було.
Коли тіл померлих засланців на загальній купі стало занадто багато, енкаведисти вирішили їх заховати під лід: зробили ополонку і запихали трупи під лід шомполами. Але висохлі на морозі тіла, як риби, вискакували назад.
Коли ситуація стала зовсім критичною, влада злякалася і прислала до Трофимівська лікаря. Його звали Лазар Соломонович Самодуров. Він практично врятував від смерті тих, хто ще залишився в живих. Він вимагав нагодувати засланців, і буквально наступного дня нам видали по мисці гарячого горохового супу і по пів кілограма мороженої риби, яку за порадою лікаря їли сирою, щоб у ній не пропала аскорбінова кислота. Мабуть, він налякав енкаведистів, сказавши їм: якщо цих людей не буде, ви самі підете на фронт.
Я народився у Трофимівську 26 липня 1946 року. Вижив я, напевно, тому, що мама була дуже охайною і вміла заощаджувати - перш за все, берегли хліб. У 1947 році батькам вдалося перебратися до міста Якутська. А після 1956 року литовців почали поступово відпускати додому. У жовтні 1957 року ми нарешті повернулися до Литви. Зупинилися у сестри матері - думали, на перших порах, а затрималися на десять років. Жили вшістьох на 16 квадратних метрах. Батьки цілий рік не могли влаштуватися на роботу, винайняти житло.
Мати у пошуках роботи якось поїхала до Вільнюса і випадково зустріла на вулиці знайому - Михаліну Мешкаускене, колишню комуністку, яка сиділа у в'язниці за незалежної Литви. Моя жаліслива мати тоді носила їй у в'язницю передачі. У 1957 році Мешкаускене вже була заступницею міністра культури і спорту Литви. Мама її запитала, чи не могла б вона їй хоч якось допомогти з роботою. Але та подивилася на неї і сказала: "Ні, Біруте, я тобі нічим допомогти не можу".
Читайте також: 100 років незалежності Литви: історія країни через долю однієї сім'ї
"Наша Ігарка - земля, просочена сльозами"
Вікторія Бабарикіна (Брашкіте), дочка литовського засланця, живе в Ігарці
У мене тато литовець, мати - росіянка. Батько - його звали Альгірдас - потрапив до Ігарки восьмирічною дитиною, коли його разом з мамою Валерією, братом Вітаутасом і сестрою Біруте депортували з Литви у 1948 році. Коли я була маленька, дорослі не торкалися цієї теми - боялися, та й нас оберігали. Але дещо батько розповідав: як їх посадили у вагон для худоби, і вони довго їхали невідомо куди, думаючи, що їх розстріляють.
Одного разу їхній потяг зіткнувся з іншим поїздом, і в перших вагонах було багато жертв, їх накрили брезентом, але під брезентом ще подекуди ворушилися постраждалі люди... Ці страшні дитячі спогади у нього перемежовувалися з розповідями про Литву, за якою він дуже сильно сумував. Тато з любов'ю описував рідну природу і вчив мене деяким литовським словам - і мені в дитинстві Литва здавалася казковим краєм, куди тато обіцяв колись мене відвезти.
Коли їх привезли в Ігарку, бабусі довелося працювати пралею, щоб утримувати дітей. Пізніше з великими труднощами їй вдалося і тут завести велике господарство: відбудувати двоповерховий сарай, завести курей, корів і свиней. Але на самому початку хлопчики допомагали їй у роботі - носили воду з Єнісею для прання, вчитися у школі їм було ніколи. У підсумку мій тато залишився неписьменним, і все життя цього дуже соромився. Так і пропрацював, приймаючи каравани з деревиною на Єнісеї. Він загинув, коли мені було 13 років, потонув у Єнісеї. А я, активна піонерка, у цей час була на зльоті піонерів у Шушенському, і мені наснився сон, що тато лежить високо на горі, а я ніяк не можу до нього дістатися... Узагалі, я не дуже добре тоді розуміла своє походження. У бабусі вдома говорили іншою мовою, але в Ігарці це тоді було звичною справою: засланців було багато - і литовців, і поляків, і естонців. Наша Ігарка - земля, просочена слізьми.
Коли заслання закінчилося, бабуся поїхала до Омська. На батьківщину не повернулася, бо, за чутками, хтось із її родичів обіймав у Литві важливу посаду, і повернення засланої Валерії могло йому зашкодити. Я все життя прожила в Ігарці, вийшла заміж, працювала бухгалтеркою. У 2016 році до нас в Ігарку приїхали молоді хлопці з Литви, учасники "Місії Сибір" - поставити хрести на могили депортованих співвітчизників. Коли вони дізналися, що я наполовину литовка, мене теж запросили на кладовище. І в цьому спілкуванні було щось неймовірно рідне, від них виходило таке ж тепло, як і від батька. Вони запросили мене на останній вечір, я їх пригостила рибою і морошкою, а вони мене - литовським салом. Коли їхній літак пролітав над моїм будинком, я плакала і казала: "Мої сонечка полетіли".
У 2017 році вони запросили мене приїхати до Литви. Коли я на поїзді під'їжджала до кордону, у мене в очах були сльози. І коли я опинилася на батьківщині тата в Расейняї, побачила школу, де він навчався до заслання, поле, де колись був будинок моїх рідних, я відчула, що батько поруч зі мною, що він мені ніби говорить, що хотів би лежати у цій землі.
Читайте також: Покарані двічі: доля колишніх в'язнів концтаборів після повернення до СРСР
"Говорити з росіянами можна про все, крім політики"
Арнас Змітра, учасник "Місії Сибір" у 2016 році
Я вчитель історії в литовському містечку Расейняй. У моїй родині не було депортованих до Росії. Але через мою спеціальність тема депортації мене завжди цікавила. І я вирішив взяти участь в проєкті "Місія Сибір", щоб своїми очима побачити, куди вивозили литовців, на місці почути живі історії людей, які пережили заслання. Тепер цими історіями і своїми враженнями я ділюся зі школярами.
Наша група пройшла шлях у п'ять тисяч кілометрів: на потязі до Москви, потім на літаку до Красноярська. З собою ми везли декоративні дубові сонця, щоб потім, згідно з литовською традицією, прикрасити ними дерев'яні хрести. Їх учасники місії встановлюють на кладовищах, де були поховані депортовані литовці. За десятиліття, що минули після репресій, ці кладовища сильно заросли. Їх доводиться розшукувати в лісі і своїми силами розчищати. Зазвичай за одну експедицію група встигає привести до ладу чотири-п'ять кладовищ. Але в Ігарці - одне з найбільших поховань литовців, його площа більше гектара. Ми його розчистили і поставили дев'ять нових великих дерев'яних хрестів.
Я їхав до Росії з відкритим серцем. В Ігарці ми швидко знайшли спільну мову з місцевими. Ходили в гості, знаходили дітей від змішаних російсько-литовських шлюбів. Ставлення до нас було дуже доброзичливе, але все ж був важливий нюанс: ми зрозуміли, що говорити з росіянами можна про все, крім політики. Може, боялися, що хтось передасть до спецслужб, що вони розповідають "неправильні" речі іноземцям, тим більше, литовцям. З іншого боку, ми й самі уникали розмов про політику, знаючи, що в таких питаннях, як анексія Криму, ми, швидше за все, опинимося по різні боки барикад.
Ми розпитували місцевих, що вони пам'ятали про депортованих литовців. І нам розповіли про людину на прізвище Даунора, який всі ті роки, поки жив у Ігарці, на кожне Різдво сам рубав ялинку, встановлював її в містечку і прикрашав. Саме такі прості історії зазвичай пам'ятаєш найдовше.