Авторка "Очей Маріуполя": Страшно переживати біль наодинці

У Німеччині відбулася серія презентацій книжки української письменниці Анастасії Дмитрук "Очі Маріуполя" в перекладі німецькою мовою. Огрядний том з ілюстраціями присвячений захисникам Маріуполя, які 2022 року 86 днів стримували переважаючі сили російської армії в повному оточенні й без будь-якого постачання. 16 травня 2022 року захисники Маріуполя отримали наказ вищого командування припинити оборону гарнізону, і з оточеного та майже знищеного заводу "Азовсталь" у російський полон вийшло близько 2500 бійців.

Анастасія Дмитрук розповіла на презентації книжки в німецькому Аахені історію її створення та нагадала, що станом на листопад 2024 року в російському полоні досі залишається понад 1300 оборонців Маріуполя, серед яких щонайменше 800 бійців 12 бригади спеціального призначення "Азов", які зазнають тортур і нелюдського поводження. Після презентації Анастасія Дмитрук відповіла на запитання кореспондентки DW.

DW: Ви навчалися в Київському політехнічному університеті, працювали в галузі інформаційної безпеки. Ви брали участь у Євромайдані наприкінці 2013-го - початку 2014 року. Широко відомим став ваш вірш "Ніколи ми не будемо браттями", який було покладено на музику. А 2023 року вийшла друком ваша книжка "Очі Маріуполя". Що, на вашу думку, ще варто знати про вас читачеві?

Анастасія Дмитрук: Ну, я думаю, це головне.

Як народилася ідея створення книжки "Очі Маріуполя"?

Насправді від початку повномасштабного вторгнення я дуже страждала. Мій чоловік мобілізувався до армії, і я залишилася одна з маленькою дитиною, сину було вісім місяців. І я ніяк не могла знайти собі застосування у цій боротьбі, я хотіла бути корисною, хотіла наближати перемогу, я хотіла якось також бути дотичною, щоб якнайшвидше зупинити ці жахи. Але руки в мене були зв'язані. І от коли кільце навколо "Азовсталі" замкнулося, ми всі писали і кричали, щоб світ допоміг звільнити звідти захисників Маріуполя. І я писала на своїх сторінках, тоді до мене звернулася мама одного з них, Михайла Ніконця, і попросила розказати про свого сина, щоб про нього знала не лише вона. Я розказала. Потім звернулася інша мама, сестра, дружина, і таким чином ці історії самі почали до мене приходити, я почала відкривати цих людей, хто вони є, які їхні історії, яка їхня мотивація. Тоді я зрозуміла, що найменше, що я можу зробити для цих хоробрих захисників і для їхніх сімей, які переживають усе це пекло, - це зібрати ці історії у книгу і розказати про них світу, відкрити їхні історії якомога більшій кількості людей.

Тобто ви до героїв книжки не зверталися, а вони самі звернулися до вас? Чому, як ви вважаєте, так важливо було для самих захисників "Азовсталі" і для їхніх близьких розповісти вам ці історії?

Тому що дуже страшно переживати горе, переживати біль одному. Байдужість вбиває не гірше кулі. І дуже важливо в цих надлюдських випробуваннях розуміти, що ти не сам, що є люди, яким теж болить так, як і тобі. І що є люди, які тебе підтримують, це дуже полегшує все це. Їм просто також хотілося підтримки і тих добрих слів, які писали у відповідь на ці історії в коментарях. Усі молилися, боролися, вболівали. І для них також важливо бути частиною спільноти, де їх підтримують, де їх чують, де їм співчувають, де розділяють їхній біль і вболівають за порятунок.

Як ви збирали матеріал для книжки: вам давали інтерв'ю чи писали для вас тексти?

Це все було дуже по-різному, часом вони розповідали, як їхні діти опинилися на "Азовсталі", про цей шлях, або ж я знаходила в інтернеті і вдавалося зв'язатися безпосередньо з оборонцями напряму і отримати від них коментар, або ж вони давали скріни своїх переписок, з яких я вже вибирала, складала історії.

Чи підтримуєте ви зв'язок із тими, хто повернувся з полону?

З багатьма так. Я дуже рада, що мені випала нагода і можливість - і можливості ці з'являються - знайомитися з героями книги вже особисто при зустрічах після їхнього повернення. Вони перевершують усі мої очікування, це люди дуже світлі, щирі, добрі. Як людина, яка збирала історії, я в жодному з них не розчарувалася, навпаки, я щаслива, що завдяки цьому проєкту змогла познайомитися з такими неймовірними людьми особисто.

Розкажіть, будь ласка, одну з таких історій для наших читачів.

Насправді коли я отримувала ті історії через контакти онлайн, це завжди були сльози від усвідомлення, що ми втрачаємо, яких людей ми втрачаємо, скільки світів розбито безповоротно. Кожна історія - це були сльози усіх, усієї команди. Там дійсно кожна людина унікальна й варта уваги. Але от є Володимир Ходорківський, уривок з переписок з мамою. Він вітає маму з днем матері і каже: "Я тебе вітаю з днем матері, вибач за все це, за все, що тобі доводиться пройти". А вона йому каже: "Не вибачайся, ти - наш герой, ти - найкращий син, який тільки міг бути". І він їй пише: "Я не хочу бути героєм, я хочу просто жити". Закінчується все тим, що Володимир загинув на день матері внаслідок авіаудару. Як мама я розумію цю прірву болю, яка не стає меншою для цих мам. Скільки б часу не пройшло, це горе ніколи не перестане боліти. І я це все роблю в першу чергу для мам, тому що мені страшно уявити, що вони пройшли і що вони продовжують проходити, коли їхні сини два з половиною роки в полоні, а вони нічого не знають про них, чи вони живі, яке в них здоров'я, взагалі в якому вони стані. У них немає зв'язку, це пекло, яке продовжується з дня у день. І от цими презентаціями, акціями на підтримку військовополонених дуже важливо показувати мамам, що вони не самі, що ми всі чекаємо і хочемо, щоб наші захисники повернулися з російського полону. І ми в цій боротьбі єдині і в болі, і в радості, ми всі святкуємо кожне повернення з полону і так само вболіваємо за те, щоб ми дочекалися всіх і кожного.

Читайте також: "Ми не планували вижити": героїчна оборона Маріуполя

Ви їздите з презентаціями вашої книжки різними країнами світу. Її вже переклали, крім німецької, італійською, литовською та англійською мовами. Як люди сприймають вашу книжку?

Знаєте, переважно дуже тепло, тому що наша війна - вона далеко до всіх цих європейських країн, але люди там вболівають і відкривають цю боротьбу через наші особисті історії, через листування. Це дуже легко приміряти на себе, відчути й уявити собі, що це мій син мені написав останні слова. Мені розповідала маріупольчанка, що вона подарувала українську книгу німцю, який дуже підтримує Україну і прийняв у свій будинок родину з Маріуполя та опікується цією сім'єю. Цей німець незрячий, він читав "Очі Маріуполя" через спеціальні додатки і дуже дякував за книгу, казав, що німці повинні це знати, знати правду. І так само, коли працювали над італійським перекладом, редактор (італієць) написав: "Я зараз піду поплачу, а потім візьмуся за вірші". Тобто це живі люди, і дуже важливо донести, що ці втрати для нас відбуваються щодня, що ми це кожен день переживаємо, кожен день втрачаємо. І це боляче для європейців, це їх теж чіпляє. Таким чином, через емпатію, можливо, я би хотіла мобілізувати їхню підтримку на підсилення в нашій боротьбі.

Ви розповіли на презентації, що збираєтеся продовжити цей проєкт. Розкажіть, будь ласка, про ваші плани.

У нас дуже багато гідних героїв, яких треба знати. Це також проєкт, який працює в контексті збереження пам'яті про героїв. У рамках тільки цієї поїздки кілька заходів відвідував наш поранений український військовий, який проходить реабілітацію в Німеччині, і він мене запитав, як ми можемо зробити таку книгу про його бригаду. Тому що таких людей, які віддали все у боротьбі за незалежність і цілісність, а також тих, які продовжують боротися - хто три роки, а хто десять років, їх варто знати і про них треба розказати. Тому є друга книга про оборонців Маріуполя, вона вже на етапі фінальної верстки. І, можливо, будуть ще наступні книги про гідних і крутих українських супергероїв, які роблять неймовірні речі і які мають в першу чергу надихати і захоплювати, адже нам є ким пишатися. Як казав Валерій Залужний, нам вже ніколи не буде соромно. Важливо через історії правдивих героїв, принципових, з характерами і цінностями розказати, що нам є на кого рівнятися. І вони мають бути прикладом для сучасників і наступних поколінь.