"А куди мені тікати? Я у себе вдома"

"Четвер, 24 лютого. На ранок у мене написання матеріалу про надзвичайний стан, у старшого сина контрольна з фізики, у молодшого святкова вистава у шкільному театрі. Треба встати якомога раніше", - думала я, лягаючи в ліжко напередодні ввечері.

Прокинулася о 5 годині ранку, але не через свої плани, а від звуку потужних вибухів з боку міжнародного аеропорту "Бориспіль", які було добре чути в одному з найщільніше заселених спальних мікрорайонів Києва. В той же момент задзвонив телефон. Подруга, яка живе безпосередньо біля аеропорту, прокричала в слухавку: "Нас обстрілюють! Тут вибухи, вогонь. На нас напала Росія". Так для нас, українців, почалася війна з Росією.

Спочатку нам здалося, що це жарт чи ще страшний ранішній сон, і ми от-от прокинемося. Оскільки відразу після вибухів інформації про обстріли не було. Однак підтвердження про повномасштабне вторгнення почали надходити згодом одне за одним. Батьки, які живуть у Херсонській області біля Азовського моря, подзвонили і повідомили, що у них артилерійські обстріли. Друзі з Луганської області та Харківської області підтвердили, що чують вибухи. В цей час Київ уже швидко прокидався.

Читайте також: По Києву завдаються ракетні удари - міноборони України

На правому березі Києва включили сирени, на лівому - було тихо. За годину київські вулиці заполонили сотні авто, з яких створилися затори на всіх мостах з лівого на правий берег української столиці. Біля автозаправних станцій та банкоматів вишикувалися черги. Але паніки ні в кого не було: магазини, аптеки продовжували працювати, люди ходили містом - хтось на роботу, хтось у справах.

"Можу записати вас на підстрижку на раніше, аніж домовлялися, десь на 12 годину", - написала мені моя перукарка. На той час я уже зібрала речі, документи, необхідний запас їжі та виїхала до друзів у село на дачу неподалік Києва, аби вивезти дітей у безпечне місце з зони потенційної небезпеки. Однак наскільки безпечно тепер після атаки Росії у мирних українських містах може бути хоч десь в Україні?

Пам'ятаючи про правила поведінки під час обстрілів, які вивчила на журналістських тренінгах з безпеки, я поїхала невеличкими дорогами, уникаючи великих магістралей. Завдяки цьому швидко дісталася свого місця призначення. Натомість знайомі, які намагалися виїхати з Києва основними шляхами, надовго застрягли в заторах. Виїжджали, в основному, жінки з дітьми. Більшість чоловіків залишалася в Києві, аби записатися в лави територіальної оборони.

Читайте також: Коментар: РФ йде до катастрофи, Україна вистоїть, Заходу має бути соромно

У селі неподалік Києва теж паніки не спостерігалося. Ті ж черги біля АЗС та банкоматів, а також крамниць. "Хліба, м'яса та кави вже немає. Машину з продукцією не випустили з Києва. Термінал не працює. Розрахунок тільки готівкою", - вибачаючись, сказала продавчиня одного з сільських магазинів. В іншому магазинчику ще була остання пачка кави, баклажка води та розрахунок терміналом. Пізніше всі продукти підвезли.

Усюди люди ходять селищем, не відриваючи очей від телефона. "Наша армія збила вже сім російських літаків. Боже, бережи Україну й наших воїнів. Київ обстрілюють з ракет…", - схвильовано промовляє жінка до іншої, читаючи з телефона останні новини та поспішаючи додому. Тим часом на місточку пенсіонер, як в ні в чому не бувало, ловить рибу. "А куди мені тікати? Я в себе вдома. Як світ міг це допустити, аби мирну країну в центрі Європи могли бомбардувати?" - по-філософськи розмірковує чоловік, вглядаючись у поплавок своєї вудки, який жодного разу так і не ворухнувся. "Війна. Дарма Росія на нас напала", - каже чоловік.