Юрій Андрухович: Партизанські бої місцевого значення

Щиро кажучи, Бранденбурзькі ворота не належать до моїх улюблених берлінських атракцій. Однак і не показати їх комусь, хто в Берліні вперше, навряд чи можливо. Тобто можна, звичайно, за великої потреби якось їх обійти. Хоча це означало б надто принципову відмову й від цілого ряду інших об'єктів, розташованих зовсім поруч. Сенсу в такій відмові я переважно не бачу. Тож і Бранденбурзькі ворота мусять якось поміститися в маршруті та кадрі.

Цього разу я вже здалека запримітив, що там, перед ними, знов якась групка з прапорами. Підходячи ближче, я визначив, що людей не набагато більше, ніж прапорів, а прапорів чотири: офіційний триколор Росії плюс прапори Палестини, "Новоросії" та Союзу РСР. Компанійка ще та, подумалося мені. Для логічної довершеності й повноти не вистачало прапора "Ісламської держави" - його чорнота непогано відтінювала би червінь радянського.

Люди, що стояли під тими прапорами, справляли враження чогось минулого, завершеного й перегорнутого, легкої зовні, але надто очевидної заяложеності й поношеності, втілених пережитку та застою. На якусь мить мені навіть ледь-ледь занесло від них нафталіном. Частково схожі на представників типової "глубинки", такої собі середньої смуги Росії, частково - на ветеранів якогось напівзабутого товариства німецько-радянської дружби часів Брежнєва, Гонеккера, Віллі Брандта і розрядки, вони підбадьорювали себе на дошкульному листопадовому вітрі чим могли. А могли вони підтупуванням у такт пісень і самими піснями. Точніше, фонограмою з піснями - самі вони не співали. Пісні були відомі: поки я підходив ближче, лунала російська версія bella ciao, після неї - теж партизанська комуністична, але вже не з Італії, а далекосхідна, та, в якій "этих лет не смолкнет слава".

Повертаючись до прапорів, точніше - до одного з них: те, що "новоросійський" так разюче нагадує прапор американських конфедератів у громадянській війні 1861-65 років, тієї хвилини здалося мені не тільки не випадковим, але й цілком виправданим і, мабуть, використаним свідомо. За великим-бо рахунком, мета у "Новоросії" та сама, що і в Південної Конфедерації: захистити та зберегти рабовласництво.

Дійшовши цього мимобіжного висновку, я ще раз уважніше придивився до пікетувальників. (Можна було б ризикнути і словом "демонстранти", але все ж хай називаються пікетувальниками, їх же там назбиралося не більше семи-восьми). Один із них, літній сивоголовий чоловік, безсумнівний активіст якихось іще далеких сімдесятих, тримав перед собою транспарант зі словами "Nie wieder Krieg Frieden mit Russland" (з німецької перекладається як "Ніколи знову війна мир з Росією" - Ред.), і це створювало певні складнощі з розумінням.

По-перше, відсутність розділових знаків. Бо якби після слова "ВІЙНА" стояв, наприклад, знак оклику, то це одне. Проте без нього то вже щось інше: слово "МИР" виявляється так само семантично прив'язаним до "НІКОЛИ ЗНОВУ", як і "ВІЙНА". Виходить, що літній пікетувальник у стосунках з Росією не хоче вже ні війни, ні миру. І залишається припускати, що це така алюзія на крилатий вислів Троцького (йдеться про вислів Льва Троцького щодо Брестського миру 1918 року "Ні миру, ні війни" - Ред.). Тим більше, що й весь пікет якраз і зібрався на соту річницю більшовицького перевороту в Росії.

По-друге ж, - і тут перейдімо від форми до змісту - не цілком зрозуміла мета пікету, як і адресати його послання. Хто саме збирається повести війну з Росією? Кого застерігають пікетувальники? Керівництво Німеччини? Уряд Анґели Меркель? Чи тут ідеться про розташоване неподалік посольство Сполучених Штатів? Тобто це Трамп от-от нападе на Росію? А, можливо, не так він, як французи? До посольства Франції приблизно така ж віддаль, як і до американського - чому б і не французи з їхніми наполеонівськими комплексами?

Коли я віддалявся від групи тих диваків, у моїх вухах лунало "и на Тихом океане // свой закончили поход". Воно продовжувало лунати й тоді, коли я на зупинці дочікувався славнозвісного 100-го автобуса, й коли він під'їхав, і коли я, сівши у нього, піднімався його крученими сходами на оглядовий другий поверх. "Этих лет не смолкнет слава".

Згідно з розкладом і маршрутом автобус рушив по Унтер ден Лінден і, звичайно ж, першим видатним об'єктом на алеї під липами стало ще одне посольство - Росії. Й навпроти нього також пікет, безстроковий проукраїнський пункт протесту під синьо-жовтими прапорами і якийсь самотній (сам-один, про таких ще кажуть - один як палець) чергувальник коло нього. Деталей роздивитися з вікна автобуса я вже не встиг, не кажучи про тексти на транспарантах. Але на одну лише мить, зовсім коротку, мені зробилося тривожно за цього самітника на листопадовому берлінському вітрі.

Бо що, коли оті з-перед Бранденбурзьких, усі всімох чи й увісьмох, окрилені своєю фонограмою, раптом вирушать на нього в похід під усіма своїми чотирма прапорами?