Чи потрібне Україні громадське телебачення?

Цього тижня Національна телекомпанія України отримала нового президента. Ним став народний депутат, член фракції «Наша Україна» Тарас Стецьків. Розповідаючи про плани проведення реформ на телеканалі, він спрогнозував три можливі сценарії розвитку подій. Перший: певна реорганізація компанії з метою оптимізації структури. Другий: перетворення НТКУ на потужний, комерційно привабливий державний телеканал. Третій: на базі НТКУ створити громадське телебачення. Вибір певного сценарію залежатиме від результатів дискусії у суспільстві.

Тим часом, голова київської незалежної медіа-профспілки Євген Глібовицький не сумнівається у потребі створення саме громадського телебачення в Україні. Він переконаний, що суспільству вже набридло отримувати спотворену інформацію, рівно ж як і журналістам таку інфомацію створювати. На думку Глібовицького громадське телебачення може стати гарантом якісного телевізійного продукту:

«Це те саме, що питати, чи потребуємо ми якісної води, якісних харчів. Це – можливість отримувати інформацію незаангажовану, таку, яка не має ні політичних, ні комерційних преференцій, що дуже важливо для суспільства, особливо, в цей час».

Євген Глібовицький водночас наполягає на необхідності законодавчої бази, котра б чітко регулювала фінансові та адміністративні аспекти діяльності громадських мовників. Окрім того, він наголошує на важливості демонтажу державної системи мовлення, а для цього, на його переконання, потрібна політична воля. Що ж стосується призначення професійного політика Тараса Стецьківа керівником НТКУ, Євген Глібовицький не поспішає з висновками:

"З одного боку, є неправильним, коли політика призначають на керівну посаду у великому засобі масової інформації. З іншого боку, в цій ситуації мені здається, що це навіть чесніше, тому що Стецьків є людиною з відкритим бекграундом і людиною, чия мотивація є зрозумілою. Ми знаємо, хто він такий, ми знаємо, чим він займався і так далі. В цьому сенсі це є, можливо, навіть чесніше ніж призначати телевізійних менеджерів, кожен з яких розповідає про професію але кожен з яких, тим не менше, призвів в минулому до того, що всі ці мас-медіа, якими вони керували, чомусь ставали заангажованими".

Своєю чергою, Євген Глібовицький не радить нинішнім політикам плекати надій на підпорядкування собі справді громадського громадського телебачення навіть вобмін на підтримку у його створенні. Це твердження, очевидно, стосується як тих партійців, чиї політичні сили перебувають при владі, так і опозиції:

«Однозначно, що повинна бути дистанція між політикою і суспільним мовленням. Не то, що дистанція, я, в принципі, не дуже бачу, яким чином ці два явища перетинаються. Єдиний спосіб, в який вони перетинаються – це те, що в новинах на суспільному каналі можуть розповідати про політику. Крапка, все! Більше для них точок перетину немає».

Журналіст і водночас телепродюсер Олександр Ткаченко вважався одним з головних претендентів на посаду президента НТКУ, тобто найсерйознішим конкурентом Тараса Стецьківа. В інтерв‘ю «Німецькій хвилі» він оптимістично висловився щодо перспективи створення громадського телебачення в Україні. Принаймні, за його словами, для цього є всі підстави:

«По-перше, ми маємо принципово інше політичне середовище. Принаймні, я в це вірю. А по-друге, ми маємо створену коаліцію різних громадських організацій, які, не зважаючи на те, що мають різні погляди, спільно працюють над тим, щоб ідея, яка називається суспільне мовлення, була зреалізована. Вони напрацьовують правові документи, які мають стати підставою для обговорення на запланованих на квітень парламентських слуханнях щодо цього питання. По-третє, призначено там нове керівництво НТКУ, що принаймні повинно свідчити про те, що рух в цьому напрямку повинен продовжуватись».

Водночас Олександр Ткаченко вважає виправданим передачу НТКУ в управління політику, але наголошує, що йдеться виключно про певні часові рамки такого керівництва, які не повинні поширюватися на той час, коли державне телебачення перетвориться на громадське:

«Політичне керівництво, яке прийшло на НТКУ – воно прийшло на державний телеканал, і тут абсолютно спокійно це можна трактувати як нормальний хід. Оскільки в ситуації, яка існує довгий час на НТКУ, повинна прийти команда, умовно кажучи, «термінаторів», оскільки відпрацювати те, що там було захаращено за ці роки, для цього потрібні нові люди. Стосовно ж суспільного телемовника, участь політиків, на мій погляд, в першу чергу, в керівництві телекомпанії, має бути виключена, тому що за принципами суспільного телемовлення, його контролює не політик, а суспільство. Воно має фінансуватися багато в чому завдяки суспільству і контролюватися суспільством. А політики складають вагому, але лише частину, суспільства».

Щодо самих журналістів, їхньої готовності працювати у структурі громадського мовлення, Олександр Ткаченко висловив переконання, що саме представники цієї професії чи не перші були прихильниками створення такого формату інформаційної політики держави:

«Для журналістів це – свого роду символ і гарантія того, що зміни, які відбулися останнім часом в суспільстві, будуть зреалізовані в якомусь конкретному продукті у вигляді суспільного телебачення чи радіо».

На думку Олександра Ткаченка, суспільне телебачення можна створити менше ніж за рік, написавши та ухваливши відповідні правові рішення, а також реорганізувавши систему державного телебачення. Водночас він наголошує на тому, що суспільного телемовника обов‘язково необхідно задіяти до наступних парламентських виборів.

Завдання захистити громадське телебачення від політичного тиску буде доволі складним, з огляду на попередню довголітню практику телефонного права в Україні. У цьому сенсі варто вивчати досвід інших країн, де це громадське телебачення функціонує кілька десятиліть. Зокрема, про телебачення у ФРН «Німецький хвилі» погодився розповісти генеральний директор Медіа-Інституту Дюссельдорф-Париж професор Йо Ґребель. Відповідаючи на запитання, чи мають німецькі політики можливість впливати на роботу Громадського телебачення, він зазначив:

«Навряд чи про це можна говорити як про загальне явище. Але, оскільки представники партій входять до наглядової ради, то вони можуть через своїх людей чинити певний тиск. Але, якщо порівняти з іншими країнами, то я можу чітко сказати, що окремі партії в Німеччині ніколи не мали якогось тривалого впливу на громадське телебачення. Звичайно, під час призначення людей на керівні посади кожна партія намагається захистити свої інтереси. І це не є жодною таємницею, що під час призначення інтенданта – президента телекомпанії – партія, котра перебуває при владі має добрі шанси провести свою людини. Але все ж першу роль у кадровому питанні грає фаховість, а близькість до партії – лише другу. Тобто можна знайти окремі негативні прояви політичного тиску, але загалом я можу впевнено стверджувати, що нині громадське телебачення майже не зазнає політичного контролю».

Говорячи про головні проблеми громадського телебачення в Німеччині, доктор Ґребель підкреслив, що вони пов‘язані головним чином із природою фінансування каналу:

«Зараз головним джерелом фінансування залишається абонентська плата. Вона дозволяє громадському телебаченню випускати якісний, елітарний продукт, випереджуючи комерційні канали. Але з іншого боку – громадське телебачення виявилося спрямованим на елітарну меншість суспільства. Але ж абонентський збір сплачують всі, хто має в хаті телевізор. Тож виникає ця дилема між двома полюсами: бути привабливим для масового глядача, тобто бути в першу чергу розважальним, а з другого боку – гарантувати якісні програми, які не завжди автоматично припадають всім до смаку».

Що саме з німецького досвіду становлення громадського мовлення могла б перейняти й Україна? Пан Ґребель дає такі поради:

«У першу чергу я радив би українському телебаченню перейняти спосіб висловлювання думок на німецькому громадському мовленні. Звичайно, не можна пропонувати Україні, щоб вона бездумномно перейняла всю структуру німецького громадського телебачення. В України є власні культуральні особливості. Головне, що треба продумати під час створення телебачення: як його максимально убезпечити від політичного та урядового впливу. Найгірше, коли уряд має безпосередній вплив на телебачення. У Німеччині така ситуація виключена. Ні канцлер, ні прем‘єр-міністри земель не можуть зателефонувати до редактора і сказати: це й це мені не сподобалося, завтра воно не повинне виходити в ефір. Тож найголовніше було б для України цілковити позбутися рефлексів, успадкованих з радянських часів, коли телебачення було виконавцем волі державного керівництва».

Любомир Петренко, Юрій Залізняк