"Іноді домовини з "вантажем 200" додому не доходять"

"Сьогодні з України в Росію йдуть рефрижератори з тілами загиблих. Але російські ЗМІ воліють мовчати про тих, хто загинув на українській землі. Група створена для фіксації загиблих" - так описує свою мету спільнота в соцмережі, до якої за місяць приєдналися понад 22 тисячі учасників. Інтерв’ю DW із засновницею Facebook-групи "Вантаж 200 з України в Росію" Оленою Васильєвою.

Deutsche Welle: Українські мас-медіа днями писали з посиланням на групу "Вантаж 200 з України в Росію", що вам відомі імена близько трьох тисяч російських солдатів, які загинули на Донбасі. Це справді так?

Олена Васильєва: Ми знаємо, що там загинули більше трьох тисяч людей, але всі імена нам не відомі. Нерідко ми спершу дізнаємося про те, що вони загинули, а потім знаходимо підтвердження. Нещодавно я у своєму блозі описала такий випадок. Під Дебальцевим група 21-ї окремої мотострілецької бригади військової частини 12128 потрапила під артилерійський обстріл. Загинули близько двадцяти російських військовослужбовців, було багато поранених. Командування похапцем ухвалило рішення звільнити всіх загиблих заднім числом без урахування строку служби, оголосити їх добровольцями.

Я написала в блозі після того, як мені подзвонили військовослужбовці і просили, щоб про цей випадок дізналися люди. Ми вже дізналися імена семи солдатів із двадцяти, які загинули.

- Хто повідомляє вам інформацію, крім військових?

- Люди, які приєдналися до групи, пропонують свою допомогу. Дуже багато з них - мешканці Донецької та Луганської областей. Група "Вантаж 200" та мій акаунт на Facebook стали незалежною редакцією, куди люди надсилають інформацію про те, що відбувається в їхній місцевості. Ще у нас близько десяти адміністраторів групи, серед них і українські, які підтримують контакти з багатьма громадськими організаціями, в тому числі в Донецькій і Луганській областях.

- Чи бували випадки, коли вам цілеспрямовано повідомляли дезінформацію?

- Звісно. Не дуже багато, але…Коли ми шукаємо людину, то відстежуємо її акаунти в соцмережах, особливо у "Вконтакті" та на "Однокласниках". Раніше сторінки, які довго не оновлювалися і на які ми звертали увагу, раптово прибирали. А тепер вони такі акаунти ламають і час від часу роблять записи на сторінках цих хлопців.

- Хто такі "вони"?

- Я думаю, представники спецслужб і найняті "тролі", які працюють на російську пропаганду.

- Як можете оцінити співвідношення російських солдатів та найманців, які воюють в Україні та імена яких вам відомі?

- Це некоректне запитання, бо ця війна від самого початку неправильна. Війни в такому розумінні, як ми звикли, Путін не провадить... Псковські та рязанські десантники, які повернулися з України, пізніше розповідали, що думали, що будуть на навчаннях, а їх викинули в полі, і виявилося, що вони на території України і потрапили прямісінько в казан війни. Тобто їм про це не повідомляли.

Нещодавно з'ясувалася ще одна підлість з боку російської сторони і міністерства оборони - контрактників, які йдуть у бій, примушують підписувати заяви без вказання дати про те, що вони пішли в відпустку і що вони добровольці. Тобто, якщо людина гине, то в командування залишається документ, куди вписують заднім числом, що людина була у відпустці невідомо де і що керівництво за місце її перебування відповідальності не несе.

- Чи відмовляються російські солдати їхати в Україну?

- Так. У тій же псковській бригаді чи то 45, чи то 47 людей відмовилися їхати. Безпосередньо на "навчаннях" багато хто відмовляється заходити на територію України. Така тенденція є. На жаль, вона не підтверджена, але я можу про це говорити, бо мені пишуть дружини військовослужбовців. Вони теж надають багато інформації з різних регіонів.

- Якщо родичі підозрюють, що їхній син загинув на Донбасі, як вони можуть його шукати? Чи отримують родини доступ до тіл загиблих, чи можуть вони їх ховати?

- Це і є тим питанням, чому я заснувала свою групу. Більшість матерів, якщо їхні сини самі не виходять на зв'язок, не отримують жодної інформації… Батьки йдуть у військові частини, до командирів, пишуть запити в прокуратуру, але, по суті, ніде не отримують відповідей.

Наша група стимулює міноборони на це реагувати. Боюся, що інакше все відбувалося б тишком-нишком, як у Костромській області. Звідти мені написала одна жінка. Розповідає: пізно ввечері на цвинтар селища приїздить машина. Ховають хлопця, якого все селище знає. І вона мені пише: чому його не можна поховати відкрито, вдень? Після листа цієї жінки наші волонтери зверталися на місцеві кладовища в різних невеликих містах і підтверджували, що там з'являлися одне-два-три нові захоронення, тобто приїжджали військові й ховали. Це було в Мурманську, Нижньому Новгороді, Костромі, Пскові, Омську, Єкатеринбурзі, Ухті, Архангельську… Географія - вся країна.

- У комітетах солдатських матерів Росії родини закликають забирати синів із армії. Чи є в них таке право?

- Хоч законодавчо такого права в батьків немає, наша армія створювалася для захисту кордонів Росії. І якщо цей договір із громадянином не виконується, то батьки мають право вимагати своїх дітей назад.

Скоро настане жовтень. Діти повинні будуть повернутися з армії. Матері голоситимуть по всій Росії і почнуть підтверджуватися смерті трьох, чотирьох, може, п'яти тисяч солдатів. Нині ми виловлюємо одиниці, з'ясовуємо імена, складаємо списки. Списки тих, про кого ми точно знаємо, що їх поховали, опубліковані в групі. Але ми знаємо, що є дуже багато випадків, коли домовини з цим "вантажем 200" додому не доходять…

- Що вказують як офіційні причини смерті солдатів?

- Інфаркт, інсульт, підірвався на міні на навчаннях, пневмонія… При цьому ми ще не знаємо, скільки людей померли від ран у шпиталях. Це цифра за сімома печатками, нам не говорять про те, хто там перебуває і скільки їх, отримати ці списки ми практично не можемо.

- Українська армія та сепаратисти періодично обмінюються полоненими. У вас є контакти в цьому напрямку? Ви можете якось упливати на те, кого обмінюють?

- Я надсилала відповідні запити, але українська сторона, яка цим займається, мені не відповіла, а ДНРівці - тим паче. Але, можливо, я за кілька днів приїду в Україну. Можливо, мені навіть вдасться узяти участь в обміні полоненими. Я не знаю, з ким маю там зустрічатися, поіменно, бо ці зустрічі готують волонтери з нашої Facebook-групи. У мене завдання полягає в тому, щоб виїхати. Я зовсім не певна, що мене випустять із Росії.

- На Донбас хотіли б поїхати?

- Так, але спершу треба поїхати в Київ і дати прес-конференцію, провести, можливо, круглий стіл або телеміст. Російські журналісти, крім "Нової газети" й телеканалу "Дождь", просто не розповідають про це…

З іншого боку, з'явилася хороша тенденція. Багато журналістів із російських регіонів почали приходити у групу "Вантаж 200", бачачи, що ми перераховуємо там імена людей із їхніх регіонів. Сьогодні мені подзвонили журналісти з Нижнього Новгорода, які знають, що до їхнього міста прибув "вантаж 200", і хочуть про це писати. Тобто, хоча б не центральні, а регіональні ЗМІ в Росії починають про це говорити, і це втішно.

- Як реагує на вашу діяльність російська влада?

- Перше - вони оголосили акцію "Подзвони мамі" (акція міністерства оборони Росії, проведена після заяв правозахисників про загибель військовослужбовців на території України та скарги матерів про те, що вони не можуть вийти на зв'язок із синами, зауважує gazeta.ru - Ред.).

Друге - керівник прес-центру одного відомства, генерал-майор, оголосив, що я - українська шпигунка в соцмережах, яка "спалила" всю вашу агентурну мережу. Це дуже нехороша ластівка, бо може бути посиланням для слідчих органів, щоб підібрати для мене статтю й посадити.

- До чого може призвести ваша діяльність надалі?

- Думаю, ближче до жовтня матері почнуть шукати своїх дітей ретельніше. Наша група буде для них мов маячок. Не більше 30 відсотків російського населення користуються інтернетом, але "сарафанне радіо" вже запрацювало. Люди в маленьких селах, селищах, містечках, звідки походять багато солдатів, дізнаються про нас. Якщо до жовтня серйозний сплеск відбудеться, а він повинен відбутися, то нам потрібно буде якимось чином консолідувати матерів, щоб разом спробувати вплинути на міноборони, на Путіна.

З іншого боку, я боюся, що соціальний вибух може все-таки не відбутися, бо народ дуже зазомбований. Хоча, хтозна - може, батьки, які поховали дітей, почнуть ставити запитання "чому?" і "на якій підставі?". Хочеться сподіватися на їхню злість. А поки я хочу лише одного: щоб якомога менше людей і з російського, і з українського боку гинули і щоб ця війна припинилася.