Олена Стяжкіна: Не кидай мене

Ти кажеш: "Тим більше в такий холод та дощ…" -  і я розумію, що там, де зараз холод і дощ, ти тепер вдома. Ти думаєш, що я з тобою. Через Університетську, на міст, на Богдана, потім праворуч… Назву моєї вулиці ти забувала завжди, і назву вулиці, і номер будинку. "Тим більше в такий холод і дощ"… Ти береш мене з собою, ти думаєш, що я поруч, як колись. Як завжди.

Але я тут. І у нас, знаєш, тепло. "У нас, в Аушвіці" тепло. Осінь. Трохи сонця, багато вітру, запах полину й горілого листя. Зранку морозна стрижнева нота. Холодний ніс можна сховати у шарф. У шурф. Жартую. Ні-ні, у шурфи нікого не скидають. Нічого подібного. Взагалі - все добре. Пам'ятаєш, ми читали, що в першій рік у концтаборах було зле, а потім дозволили посилки на півкіло, а наступного року - взагалі без вагових обмежень. З посилками з волі вже мало хто хотів думати, що печі із трубами, із яких валить дим, жевріють людьми, а не керамікою чи чимось таким же звичайним.  

Тож третій рік… Є продукти, є трамваї, є люди і можна жити. І ніхто не питає: "Де тепер Бог?" - бо нема кому відповісти.

Іноді я хочу бути вбитою. Не померти, Боже збав. Бути вбитою і перед тим, як стати їм за свідка на Страшному суді, я могла б ще деякий час приходити до них вночі. Я була б чудовим привидом. Уяви: не нафарбована, бліда, із сивим непрокрашеним волоссям, з довгими нігтями без манікюру... Я б доводила їх до смерті швидше за "стекломой",  який вони вживають, коли немає горілки.

Я б могла б їм співати дурним голосом. І вони б просинались тільки для того, щоб застрелитись з табельної зброї. Я б збирала ту зброю і робила схрон у городі, а потім б дала всім знак, де шукати. Щоб ми ніколи більше не залишились із ними беззбройними мовчазними вівцями.

Наша няня Катя померла від серцевого нападу

…Наша няня Катя померла від серцевого нападу. Я не хочу про це говорити, але думаю й думаю про неї невпинно. Наша няня Катя, що останнім часом була закохана в Путіна, не сказала за все своє життя ані слова російською. Ніколи ані слова. Я любила її. В тому житті, де вона сипала на мене смішними погрозами про жабу, яка дасть мені цицьку, про кібця, що клюне у самий зад, про шибеника, що я йому - пара… Там, де вона була собою, мною, нашими книжками, які вона підчитувала для контролю, там, де було світло.  Я не ходила на похорон. Бо то померла путінська Катя. Моя няня - жива. І ми ще можемо з нею зустрітися привидами, десь над постіллю бурята-"освободителя". І вона скаже мені: "Ну що, чаєчка моя рідна, заспіваємо?"

Чаєчка - з таким твердим і виразним "ч".

До її смерті я думала, що речовина любові зникає без залишку, натикаючись на ненависть чи зраду. Тепер я знаю, що ні. Вона залишається там, де завжди буде жити ясний спогад про хвилину, день, рік нічим не обмеженого щастя. Відчути це легше, ніж пояснити. У житті, розбитому окупацією навпіл, всі, кого ти любиш, залишаються з тобою. Ті, що відходять до ворога, перетворюються на незнайомців. Чужі люди, просто дуже схожі на твоїх, які нікуди не поділися. І ще є бонус : "твої" не старішають і не вмирають. А іноді, знаєш, вони навіть повертаються. Повертаються живими з чужих, незнайомих і мертвих.

Туман, який лежить тут, між териконами, не можна побачити оком. В'язка непроникна імла, такий кокон, що в нього загорнуто все. Мла уповільнює дії, зупиняє час і штовхає-штовхає його назад. Все ніби впізнаване - люди, будинки, небо, повітря. Все ніби те саме, що й раніше. Але все видається застиглим, нерухомим і, знаєш, навіть безболісним. Ніби кома. Ніби все місто лежить на столі у хірурга і крізь млу чує різноголосся: "Ми його втрачаємо! - Та так йому і треба. Годі рятувати маніяка! - Адреналін! Ще адреналін!.."

Марно ображатися на лікарів

Ти марно ображаєшся на лікарів з хірургічної команди. Коли хтось із них каже про нас: "Маніяки, бомбас, хай здохне", - нам все ще болісно. Але на тлі мовчазної передсмертної нечутливості, у коконі того клятого туману, біль визначає нас як живих. Злий реаніматолог нас любить. Він не дає ані забутися, ані забути. Він не дає забути нас, накритих імлою, що повільно, але впевнено заповнює невидимістю все - аж до самих блокпостів. Він кричить і збуджує. Будить. І отак обіймає. Він, звісно, не знає, що обіймає. А коли зрозуміє, буде заперечувати, бо він же ж такий мачо, наш реаніматолог. Такий мачо, що він не може дихати, вихлюпує злобу, замішану жалем та нездатністю взяти мене руками та трусити, допоки я не прийду до тями, допоки ми не будемо врятовані. Всі.

Якби він не волав, як дурний, то мерзенна тиша вже зімкнулась би над нашими головами й затопила б неіснуванням. Мовчання гірше, ніж прокльони. Мовчання, сон, амнезія, туман, корисний для всіх, хто осліп чи хоче осліпнути. Я їх не обираю, але вони повсякчас наздоганяють і супроводжують мене.

Не говори мені, що ти відпустила. Навіть, якщо це сталося. Змовчи, збреши, зроби вигляд, що я помиляюсь… Не говори мені, що треба жити далі і що буде собака, і буде дитина, і буде майбутнє. Не говори про інші береги, які прихистили тебе, і про коріння, що його слід вже кинути у землю. Я не з тобою. У нас, в Аушвіці, тепло. В підвалах жевріють люди. І про них ніхто, здається, не знає. Чи, може, просто не пам'ятає.

Не обіцяй мені швидкої перемоги, не говори зі мною про минуле, не згадуй нічого… Всі теми вичерпані, позаду мінне поле, яке манить питанням: "Скільки? Ще скільки?" Кожного дня я прибиваю на полі табличку "Зачинено", але хтось, а може, і я сама зриваю її і топчу ногами.

Запереч, коли я чую, що ти не зі мною, що ти не повернешся, що ти більше не можеш чекати і жити з шиєю, вивернутою назад. Збреши, коли я спитаю, чи правильно зрозуміла про нерухомість, про книжки, які ти вивозиш, про синю чашку, яку ти нарешті вирішила забрати. Закричи: "Ні!" Засмійся легко, вдавися своєю чесністю, вона мені ні до чого. Мовчи так, щоб я повірила. Дихай так, щоб не сумнівалася.

Не смій говорити мені, що ти відпустила.

Не кидай мене.

Не кидай.