Олена Стяжкіна: Виросту й узнаю
3 жовтня 2017 р.
Усі мої незручні дитячі питання світ старших відторгав фразою: "От виростеш, тоді й узнаєш".
Ну, я ніби виросла. І ось маю.
Відстань між пунктом А і пунктом Б складає 100 кілометрів. Скільки часу знадобиться людині, що рухається на автівці зі швидкістю 60 кілометрів на годину, щоб дістатися з пункту А в пункт Б? Правильна відповідь: невідомо. Невідомо, скільки часу знадобиться людині, яка може їхати автівкою, автобусом, може йти пішки, може (і дуже-дуже хоче) бігти з пункту Краматорськ до пункту Донецьк. Може, але не може. Тому правильна відповідь - невідомо. Поки що цей час складає три роки і два місяці. Очевидно, його буде більше. Дорогі вчителі, чи не підкажете, наскільки?
Люди бояться літати, померти, постарішати. Ще бояться собак, павуків, бактерій, раку, самотності. Ще - дивитись з височині униз чи виявитися боягузом. При цьому люди чомусь не бояться війни. Вони не бояться біженства, бомбардувань і бути захопленими у полон російськими окупантами. Принаймні у Європі - не бояться. З одного боку, на диво коротка пам'ять, в якій ніби і не відбились Польща-1939, Угорщина-1956, Чехословаччина-1968 і зведений майже за одну ніч Берлінський мур. З іншого, - у них, європейців, є ми. Форпост, що стоїть на смерть перед навалою "захисників" царя і отєчества, пролетаріату, ідей світової революції, антифашистів і російської мови…
Чи варто було вирости, щоб узнати, які речі неодмінно мають бути у тривожній валізці? Навчитись збирати її за секунду? Не наважитись ані розібрати, ані забути про неї на четвертому році війни?
Календар і потяг
Календар - річ умовна. Вони часто були не про астрономію і фізику, а про результат соціальної угоди. Синхронізувати час різних суспільств і різних країн, та і навіть однієї, буває дуже важко. Бо у одних рік міг розпочинатися у вересні, у інших - у березні чи в січні, десь - від чи до Різдва Христового, десь - від дати створення світу. Записати дати і число поточного моменту не складно. Але рік… Рік все так само залишається 2014. Довгий, як дев’ятнадцяте сторіччя, чотирнадцятий рік. Включений, щоправда, у інший, загальноприйнятий обіг часу, але - не завершений, бо в ньому все ще відтворюються, компульсивно, але яскраво повторюються березневі і квітневі мітинги за Україну і свободу, штурм ОДА, що відбувся у Харкові, але не відбувся у Донецьку, травнева - і далі на двісті сорок два дні - оборона аеропорту, липневий захід гіркінських рашистів у Донецьк, звільнення від окупантів Авдіївки, Мар'їнки, падіння Новоазовська, Іловайський котел, Мінські угоди… Відчай, але й сила. Потужна і безмежна сила надії, яка знає, що він обов'язково завершиться, цей нескінченний 2014 рік, і ми встановимо ялинки на площі, ім'я якої народжується зараз. Скільки їх буде, пане вчителю? Три чи чотири? Чи п'ять? Відповідь: "Виростеш - узнаєш" більше не влаштовує…
Пафосні журналісти називають потяг, що йде з Києва до Костянтинівки, поїздом "Київ - війна". Я все силюсь спитати, а як називається той, що йде у зворотному напрямку. Чи їм здається - не йде? Тільки туди і ніколи звідти? Буксує десь у степу і розчиняється у повітрі? Щезає, як не було? Бо заважає? Заважає волати про "ворога на Банковій, а не в Кремлі"? От же біда…
Однак війна їде - їде у всіх поїздах, в автобусах, в метро, маршрутках. Війна зі втомленими очима, війна у трунах, війна у чергах переселенців, війна у невимовному горі, війна у повітрі, яким ми всі дихаємо.
Його звали Растішка. Він був наймолодшим ультрас футбольного клубу "Шахтар". Пішов на фронт у 2015-му. Загинув у 2017-му. Заповідав, щоб прах його побратими розвіяли над Дніпром. Колообіг війни в природі, українські вітри, літні континентальні дощі. У воді, що ми п'ємо, у повітрі, що ним дихають кияни, одесити, львів'яни і навіть безтурботні європейці з аерофобіями, він. Растішка. Влад Писаренко, 21 рік.
Ми всі пасажири поїзду "Війна". Зійти не вийде. Зупинити - теж. Бо його зупинка - це Сибір, Соловки, масові розстріли і голодні смерті. І новий календар, що він миттєво повернеться в минуле і застигне між 1920-ми та 1980-ми роками.
…Я ніби виросла й узнала, що травма - це стресова подія високої інтенсивності. І ще узнала, що вона має "правильні" етапи перебігу. Заперечення, гнів, надія на диво, горе й прийняття. На останньому етапі має приходити полегшення, має відкритися смисл, що він був до часу прихованим, але вкрай важливий. Смисл без горя, без дива, без гніву і без шоку. Психіка одужує смислом.
Чи я хочу такий смисл, пане вчителю? Чи я хочу так сильно одужати, щоб не гніватись на вбивць-окупантів, кремлівських злочинців, їхніх місцевих колаборантів, посіпак і шпигунів? Щоб не вірити у диво, яке вже сталося, бо ми встояли, і станеться ще - серед трьох чи чотирьох ялинок на центральній площі українського Донецька? Чи я хочу без горя, без скорботи, чи можу одужати без скорботи, якщо повітря у моїх легенях тепер із прахом воїна Растішки?
Жодної відповіді. Але ніби й питання недитячі. Чи дитячі? І ще "рости й рости тобі, дівчинко", як казала моя бабуся. Я згодна. Пару сантиметрів, тільки щоб не вшир, я згодна. Швидкість подорожі до українського Донецька, подолання календарної затримки 2014-го, поїзд із зупинкою на станції Перемога, смисли, наповнені дозволеними почуттями. Я хочу вирішити всі ці задачки. Я обіцяю вирости дуже швидко, пане вчителю. Вирости й узнати.