Це відомий феномен: коли після тривалого мовчання озвучуєш своє переконання, називаєш факти, кажеш правду в обличчя - це знімає тягар, дає відчуття свободи і може додати енергії.
Турецький президент Реджеп Таїп Ердоган в одній зі своїх численних агітаційних тирад проти Європейського Союзу заявив, що розмірковує про референдум щодо вступу до ЄС. Звісно, лише після референдуму 26 квітня, на якому він сподівається значно розширити свої повноваження. Погроза, яка читається між рядків, є очевидною: турецький народ може зажадати припинення переговорів про вступ до ЄС.
Безкінечна історія
Це означало би однозначний кінець європейської перспективи Туреччини. Шанс поповнити лави ЄС країною із населенням у 78 мільйонів, внутрішнім валовим продуктом у 735 мільярдів доларів і величезним геостратегічним значенням був би втрачений. Турецько-європейський проект затягнувся вже на понад півстоліття. Далекого 1959 року Туреччина вперше озвучила намір приєднатися до спільноти, 1963 року країні дали перспективу приєднання до Європейського економічного співтовариства. Зрештою, вже 12 років з перемінною енергійністю тривають офіційні переговори про вступ до ЄС.
Однак ці переговори про вступ ніколи не були щиросердними - ані для турецької сторони, ані тим паче для європейської. Анкара із самого початку вела переговори стримано - з остраху реформ, з якими нерозривно пов'язаний процес вступу до Євросоюзу. Серед європейців також переважала неабияка стриманість, а подекуди і відверте неприйняття перспективи членства в ЄС для країни, в якій ніколи не було повноцінної демократії, в якій правова держава - вельми туманне поняття, та ще й грає чималу роль іслам. Обидві сторони всі ці роки скоріше з недовірою придивлялися одна до одної, ніж справді вели переговори. Спілкувалися радше як контрагенти, ніж як партнери. Громадська думка у країнах ЄС ніколи не була на боці вступу Туреччини. Більшість людей думає передовсім про релігійні і культурні відмінності і попросту вважають, що Туреччина не є частиною Європи. Відколи в Анкарі жорстко відреагували на провальну спробу путчу минулого літа колись інтуїтивне неприйняття турецьких реалій перетворилося на впевненість - від Стокгольма до Афін.
Водночас таке неприйняття не є одностороннім: у Туреччині європейська перспектива також не має підтримки більшості населення. Ще 12 років тому все було інакше - тоді більшість турків виступала за членство в ЄС. Однак не в останню чергу завдяки Ердогану настрої помінялися. Його вірні прибічники слідують антиєвропейському курсу, на який президент остаточно став після придушення протестів у парку Гезі у Стамбулі чотири роки тому.
Нема за чим сумувати
З огляду на всі ці обставини, немає нічого дивного в тому, що ідея Ердогана щодо референдуму не викликала занепокоєння у ЄС. Адже за цією дещо завуальованою погрозою криється розуміння того, що стало очевидним багатьом і в Туреччині, і в Євросоюзі: проект членства Туреччини в ЄС із самого початку був лише плодом політичної фантазії. Необхідної суспільної підтримки цей проект не має - ані в ЄС, ані в Туреччині.
Тому це буде лише послідовно і чесно, якщо цей факт буде нарешті сформульований і прямо висловлений. Подивитися правді в очі було би полегшенням для всіх. Цей крок може стати імпульсом для всіх сторін: для Туреччини, щоб переосмислити її роль у регіоні і свої відносини з ЄС. Але і для Євросоюзу, який міг би внести ясність у свої відносини з ключовими геостратегічними, економічними і військовими партнерами. З іншого боку, щоби скерувати свої інтеграційні зусилля туди, де вони є більш затребувані у суспільстві і доцільні з політичної точки зору. Туди, де привабливість членства в ЄС досі здатна спонукати до глибоких реформ: перш за все, на Західні Балкани, на яких знову неспокійно.