Коментар: Легальна міграція - єдина відповідь
Протягом останніх десяти років у Середземному морі загинули близько 25 тисяч осіб, які намагалися дістатися Європи. Тож скандал триває вже не перший рік. Минулими вихідними ми мали нагоду ще раз з шоком пересвідчитися в тому, що дотеперішня політика країн-членів ЄС щодо біженців не функціонує та спричиняє трагічні події. Знову гучно залунали заклики до ЄС втрутитися. Розлючені політики та активісти переклали всю вину на ЄС. Та, на жаль, не все так просто.
А чому провине не несе й Африканський Союз? Хіба країни Африки та Близького Сходу, тобто саме ті, звідки походить більшість мігрантів, не несуть відповідальності за своїх громадян? Чому не лунають пристрасні заклики з боку африканських державних мужів до населення, не віддавати себе на поталу контрабандистам та не наважуватися на пекельне плавання? А що, власне, робить Лівія, щоб спинити безлад біля свого узбережжя? Нічого.
Африка несе таку ж відповідальність, як і ЄС
За порятунок в акваторії Середземного моря відповідають не лише Італія чи ЄС в особі відомства з безпеки кордонів Frontex. Адже човни, власне, перекидаються ледь не біля самого африканського узбережжя. Тож треба запитати і в країн Африки. ЄС здійснив кілька обережних спроб, розпочати переговори як з країнами походження мігрантів, так і з транзитними країнами. Але досі пожвавлення Середземноморського союзу особливих результатів не принесло.
На тлі останньої трагедії компетентні особи в Європейському Союзі мають вже зараз діяти. Після десятиліть нерішучості, потрібні мужність та політична воля також і для неординарних дій. Усе не має обмежитися просто низкою кризових зустрічей.
Посилення програм порятунку на морі теж не вихід. Попри всі суперечливі твердження: навіть під час проведення операції Mare Nostrum потонули тисячі біженців. Італія сама вийшла з проведення цієї операції, і не з фінансових міркувань, а тому що міністр внутрішніх справ країни не був готовий до подальшого розміщення біженців в Італії.
Морська блокада та легальний пором до Європи
В короткостроковій перспективі потрібна блокада лівійського узбережжя, щоб зруйнувати прибутковий та аморальний бізнес контрабандистів-злочинців. У разі необхідності з'єднання європейських військово-морських сил мають запобігти втечі інших суден з біженцями. Хоч це не вирішення міграційної проблеми як такої, але у короткостроковій перспективі блокада допоможе, принаймні, врятувати людські життя. Навіщо мігрантам спочатку сідати на судна, щоби потім, можливо, у безкрайому морі їх знайшли і порятували європейські кораблі?
Але остаточного удару по бізнесу контрабандистів завдала б можливість щоденно переправитися до Європи поромом, який зміг би перевозити тисячу мігрантів з африканських портів до Італії чи Іспанії. Тоді людям просто не було б потреби сідати у непридатні для морських подорожей зловісні судна. Це складало б 365 тисяч мігрантів щороку - не більше ніж кількість тих, хто тепер сідає у судна для переправи в Європу.
А що тоді? Чи захоче Європа приймати більше людей?
Постає цілком природне питання: що трапиться з мігрантами, які прибуватимуть до Європи? У середньостроковій перспективі їх потрібно буде розподілити з південних країн-членів ЄС по всіх країнах-членах Євросоюзу. Італія стверджує, що вона не впорається з цим завданням. Греція та Мальта справді вже перенасичені, а Іспанія нині любісінько тримається осторонь. Центральна політична проблема лежить у принципі розподілу, який зміг би скасувати дотеперішні правила, що містить постанова про надання статусу біженця - так звана Dublin-III-постанова. Адже багато країн-членів ЄС не готові до прийому відповідної кількості мігрантів. Це слід змінити. Нині найбільший тягар несуть кілька країн, насамперед Німеччина. Але й їй ще далеко до критичного перевантаження.
Мешканцям Європи слід визначитися у середньостроковій перспективі, чи готові вони на тлі зростання міграційного тиску приймати щороку від двох до п’яти мільйонів людей у якості кандидатів на політичний притулок, біженців чи економічних мігрантів. Про це ще має сперечатися верхівка ЄС, аби знайти якесь компромісне рішення. Якщо порозуміються, тоді можна було б, нарешті, розширювати легальні шляхи для міграції.
Заяви на одержання політичного притулку та міграційні заяви у майбутньому слід надавати в посольства ЄС заздалегідь ще в країнах походження чи в транзитних країнах. А це, хоч і повністю суперечить практиці сьогодення, проте вбереже потенційних мігрантів від небезпечної подорожі морем від африканського узбережжя. Крім того, слід було б спорудити табори для прийому та розподілу біженців у Північній Африці, що стало б проміжним кроком, адже втеча з Сирії чи Еритреї до Лівії - це вже неабияк небезпечно. Та й контрабандисти заробляють мільярди на цьому. Небезпека чатує не лише під час подорожі Середземним морем.
Звісно, є десятки практичних та правових застережень проти такого радикального повороту у міграційній політиці. А може, ватро було б, принаймні, спробувати. Бо те, що зараз, не можна залишати, як є.
Неприступна фортеця стала б хибною тактикою
Якщо європейцям не до душі у довгостроковій перспективі приймати та інтегрувати значно більше мігрантів, ніж тепер, тоді вони мають про це чітко сказати. Тоді варто було б справді послідовно відмежовуватися та відгороджуватися, щоб позбавити мігрантів навіть і крихти надії на життя в Європі. За таких обставин кількість біженців довгостроково можливо зменшилася б. Однак це було б вкрай безжально, а мігранти стали б шукати собі інші цілі та інші шляхи.
Відмежування і перетворення Європи на справжню фортецю стало б хибним шляхом. Лише легальна міграція без злочинних контрабандистів може стати гідною відповіддю. І не можна допустити, щоб на це пішло ще одне десятиліття з тисячами смертей.